Числа Харона - Страница 11

— На щастя, нам не доведеться перейматися його національністю, — Коцовський зручно вмостився у своєму кріслі й відсьорбнув чаю зі склянки. — Ми напевне знаємо, що він не поляк.

Запанувала тиша. Начальник сягнув по таємничий конверт. Пінцетом Підгірного витягнув звідти якийсь аркушик і поклав його на столі. На папері виднів ряд гебрайських літер, вочевидь вирізаних з якоїсь жидівської газети. Гуміарабік витік з-під кількох вирізаних квадратиків і застиг на краях.

דםדרבןעיאויבאפםמותלבןשחרלאכויהולאחלי

— Я отримав цей конверт сьогодні вранці. Він адресований мені. Хтось вкинув його до нашої скриньки анонімних заяв. Жодних відбитків пальців. Тридцять шість гебрайських літер, приклеєних одна за одною, без будь-яких пробілів, в одному рядку. Немовби одне слово із тридцяти шести букв. Пане Кацнельсон, ви можете це нам перекласти?

— Те, що в мене химерне прізвище, — розгнівано відказав, навіть не глянувши на витинанку, Кацнельсон, — не означає, що я повинен знати гебрайську мову. Можливо, у мене і є якісь жидівські предки, як і в багатьох поляків! А моє злощасне ім’я Герман, як вам відомо, пане начальнику, є німецьким, а не жидівським!

— Звичайно, — підтримав його Заремба. — Особи, які мають більш чи менш певне жидівське походження аж ніяк не мусять знати давньоєврейську. Зате всім нам дуже добре відомий поляк, який тут донедавна працював... Він чудово володіє стародавніми мовами, у тому числі й біблійною гебрайською...

— Навіть не згадуйте про Попельського, цього п’яницю й дегенерата! — вигукнув Коцовський.

— А взагалі, я й далі не розумію, — уперто продовжував Заремба, — що спільного має це довге слово з Любою Байдиковою.

— Крім листа в конверті було ще ось це, — Коцовський полегшено перевів розмову на іншу тему.

Знову зробилося тихо, начальник заспокоївся й таємничо посміхнувся; його вочевидь розважала роль ілюзіоніста, котрий витягає кролика із циліндра. Він знову простягнув руку до конверта й дістав звідти жмут масного волосся.

— Може, ви щось скажете нам про це, докторе, — Коцовський глянув на Підгірного й розжареним кінчиком сигарети описав коло над цією дивною річчю.

— У мене немає жодних сумнівів, — медик підвівся й глянув на присутніх, — що це волосся замордованої Люби Байдикової, яке в неї зрізали над чолом.

Запала мовчанка, яку урвав Заремба.

— Серед нас когось бракує, — сказав він. — Такого собі дегенерата. Один дегенерат убив, отже, це справа якраз для іншого дегенерата.

VI

Востаннє Едвард Попельський стояв за університетською кафедрою в 1907 році. Тоді йому саме виповнився двадцять один, і молодий студент був сповнений наукового ентузіазму, захоплення теорією Кантора та мрій про своє переможне вторгнення у світ математичної безкінечності. Двадцять три роки тому у Відні був спекотний квітневий день. Попельський добре його запам’ятав, бо саме тоді в нього виявилися симптоми страшної хвороби, досі наче приспаної й зачаєної. Саме того дня він попрохав професора Франца Мертенса, аби той дозволив йому публічно продемонструвати певні сумніви, які стосувалися доведення Кеніґом Ґауссового закону взаємності. Над цим доведенням Попельський просидів тиждень, і йому здалося, що він знайшов у ньому слабке місце. Він уже збирався показати викладачеві й колегам з математичного семінару Віденського університету критичний пункт, у якому одна формула начебто очевидним чином випливає з іншої, коли відчув різке запаморочення, і цілковито забув, у чому ж полягає слабкість Кеніґових висновків. Протягом кількох хвилин Попельський тупо вдивлявся в дошку, тоді його тіло струсонули легенькі судоми, і він покинув кафедру із жахливою порожнечею в голові. Професор Мертенс провів його здивованим поглядом, а колеги були сповнені іронії. Через тиждень, коли Попельський розігрував шахову партію в парку Пратер, з ним уперше із часів дитинства стався епілептичний напад. Запаморочення під час математичного семінару й приступ у парку були викликані, як пояснив наступного дня шанований і відомий віденський медик, доктор Самуель Монд, однією й тією ж причиною: сонячними променями, розсіяними кронами й гілками дерев. «Це спричинило epilepsiam photogenicam», — поставив діагноз доктор Монд, наказавши пацієнтові уникати будь-якого миготіння світла, особливо денного. Тобто Попельському довелося щодня носити темні окуляри й перейти на вечірньо-нічний спосіб життя. Ось чому молодий Едвард Попельський мусив відмовитися від навчання на математичному факультеті, оскільки заняття там відбувалися вранці, коли сонце щедро заливало своїм промінням велику аудиторію, вікна якої виходили на схід, і вибрати інший факультет та інші лекції, які проводилися б вечорами. Такі заняття пропонував лише університетський філологічний семінар, і невдовзі нещасному епілептикові довелося з математика перетворитися на студента-класика. Професор Франц Мертенс, який походив з Великопольщі, втішав його по-польськи, підкреслюючи, що від математики недалеко до грецької та латинської метрики, після чого подарував йому власну докторську дисертацію під назвою We functione potentiali duarum ellipsoidum homogenearum», написану, звісно, латиною. Професорові слова закарбувалися Попельському в пам’ять і, ставши філологом, присвятив себе виключно історичній граматиці та архаїчній латинській метриці, захистивши в 1914 році дисертацію на цю тему. Проте він не забув про «королеву наук», оскільки саме приватні уроки з математики й латини давали йому заробіток, доки він не почав працювати в поліції, й згодом, тобто з кінця війни до 1921 року, і через сім років, коли Коцовський із тріском викинув його зі Слідчого відділу.