Числа Харона - Страница 19

— Прошу вельможного пана, — незважаючи на покірливі слова, голос слуги був сповнений гідності, — аби ви зараз висіли й до палацу прибули за кілька годин. Найкраще о п’ятій. Найзручніше це зробити таким чином: винайшли велосипеда у власника крамниці, до якої ми саме наближаємося, і приїхати до палацу на велосипеді. Якщо не буде власника, вам позичать велосипед у млині Чаплинського або в коваля Свериди. Це близенько звідси, отам, — він вказав на будинки за кількадесят метрів. — Але позичте його вже зараз, якнайшвидше, бо нині селяни рано підуть з дому, аби пускати шкаралупи на Рахманський Великдень. А потім подадуться до церкви. Отож зараз ви позичите велосипеда, почекаєте до п’ятої, приїдете до палацу, владнаєте справи із графом, а тоді повернетеся до Пукова під оцю крамницю. А я вже тут чекатиму з панною Ренатою та й поїдемо разом на станцію.

Вони зупинилися під дерев’яним будинком, на якому видніла вивіска, написана українською. «Згода», — прочитав Попельський. Він вийшов із брички, поцілував Ренаті долоню й міцно потиснув кістляву руку Вйонцека, приємно здивувавши цим старого, закурив сигарету й зачекав, доки обоє поїдуть. Тоді занепокоєно обшукав усі кишені. Знайшов там лише зворотний квиток на потяг Пуків-Ходорів-Львів, візитку неіснуючої адвокатської канцелярії, де він начебто працював, та п’ять грошів. І розлютився. Не бажаючи компрометувати себе в очах Ренати через брак грошей, він не наважився попрохати камердинера, аби той підвіз його якомога ближче до маєтку Бекерських!

— Авжеж, — мовив він до себе. — Ти все проциндрив на чай і тістечка в ходорівській кнайпі, то тепер доведеться per pedes! За п’ять грошів ніхто тут не винайме тобі велосипеда, старий дурню!

Він навіть не намагався переконатися, наскільки слушними були його передбачення й подався селом, прямуючи в той бік, де в хмарі пилюки зникли камердинер Станіслав Вйонцек та Рената.

Небо дихало майже літньою спекою. Пил укривав черевики Попельського, його легені вбирали куряву, а сорочка й внутрішня стрічка капелюха просякли потом. Під темними окулярами збиралися краплинки вологи. Попельський попустив краватку, закинув на плече піджака й пішов далі, не звертаючи уваги на зацікавлені погляди жінок за парканами й байдужі — дітей у довгих льолях біля хат. Відказував українською «взаємно!» на привітання «Веселої Паски!» та «До Стратина» на запитання «Куди йдете, пане?» чоловіків у вишиванках. Відганяв надокучливих мух і придивлявся до здоровенних кудлатих собак, які голосно брехали на довгих ланцюгах.

Проминувши останні хати Пукова, почув скрипіння воза. Затуливши очі від сонця, зупинився з надією, що візник їде далі навколишніх полів.

Він не помилився. На юзі розташувалася численна родина. Візник, назвавшись Вінцентієм Соником, охоче запросив подорожнього до себе й почав розпитувати про те саме, що й пуківські селяни. Приватний детектив вирішив скористатися нагодою й розповів про пошуки графині та поцікавився, чи відомо йому щось про її зникнення. Але той заперечно похитав головою.

Дісталися села Добринів, що між Пуковом і Стратином. Там Соники збиралися провести свята в родини. Попельський вирішив попрощатися з ними, але виявилося, що це непросто. Добринівські кревні візника хотіли пригостити львівського пана й довідатися, що привело його в таку далечінь. Закінчилося тим, що Попельський розповів про мету свого приїзду, та не почувши нічого про зникнення графині, чемно подякував за гостину й подався далі пішки.

Дорогою його наздогнав юзом Вінцентій Соник з кількома родичами. Вони вирішили, що не годиться йому йти, та й відвезли аж до Стратина. Там Соник попрощався зі своїм пасажиром, обдарувавши великоднім пирогом, який тут звали «марцінком». Детектив хотів віддячити двома останніми сигаретами, але Соник відмовився.

— Ті міські сигарети мині горло дируть, — селянин усміхнувся, ляснув батогом і махнув Попельському рукою.

Той роззирнувся довкола. Пошукав поглядом криниці, біля якої можна було б утамувати спрагу й трохи причепурити запилюжений одяг. Колодязя не помітив, зате вгледів темний потік з рівним берегом, порослим травою й деревами, що вочевидь ділив село на дві частини. Над потоком подекуди стояли невеличкими групками люди. «Перепочину, — вирішив Попельський, — а потім запитаю, як дістатися до маєтку графа».

Підійшов до селян, привітав із Великоднем, довідався, як дійти до палацу, а тоді впав на свіжу й м’яку траву, знявши перед цим піджака й плани, аби не забруднити травою. До п’ятої залишалися ще дві години.

Він сидів у самому спідньому й сорочці, їв смачного пирога й роздумував, як краще повести розмову з надмірно імпульсивним графом. Розваживши різні наслідки своїх дій, Попельський уже вкотре сьогодні дійшов висновку, що надто вже поквапився із цією справою.

Щоб довести її до бажаного завершення, слід було приїхати з достатньою сумою грошей, пожити десь поблизу декілька днів, порозпитувати різних людей, які могли бачити зниклу графиню, когось залякати, інших підкупити. А замість цього він видає себе за чиновника з адвокатської канцелярії, не має при собі ані гроша й пхається просто до лігва хижака, до якогось виродка й садиста, де графові опришки можуть його просто вкинути до гноївки, відшмагавши перед цим батогами. І все через те, що хоче показати гарненькій панночці, який він герой, Геракл, що може змагатися contra plures!

Попельський віддався цим невеселим роздумам, заплющивши очі й дослухаючись до вигуків селян, що кидали до води шкаралупи яєць. За народними повір’ями на сороковий день після Великодня, вони повинні дістатися рахманського краю, де на Рахманський Великдень знову перетворяться на яйця, якими живитимуться мешканці цієї міфічної землі. Українська мова, всупереч отриманим лінгвістичним знанням, раптом почала асоціюватися в нього з російською. І в цю мить Попельський заснув і замість берега над потоком Стуленим під Страшном опинився над Прип’яттю в Мозирі. Замість чітких українських слів почулася м’яка, наче роззявлена «безкоста мова», як називав її Томас Манн, і Попельський побачив себе одинадцять років тому, під час війни. Перебраний у сутану й шапочку ксьондза, Едвард стояв серед п’яних більшовиків. Він, поручник 9 Піхотної дивізії, виціловував їм руки, а вони стягали чоботи й наказували цілувати собі ноги. Попельський здригнувся від приниження. Тоді один із совєтів б’є печаткою його голомозу голову. На почервонілій шкірі відбиваються слова «Римо-католицька парафія в Мозирі». На землі лежить зарізаний ксьондз, у чию сутану за наказом командира більшовиків довелося переодягнутися Попельському. П’яний ватажок на прізвище Щуков, тримає за волосся маленьку глухоніму дівчинку, що служила в ксьондза. Підсмикує їй нічну сорочку й хапає малу за промежину. «Давай, поляк! — репетує він. — Ты теперь римский священник! Целуй руки и ноги русским товарищам, а нет, так я буду ебать эту красавицу».