Числа Харона - Страница 27

— Таке в моїй роботі іноді трапляється, — відказав новоспечений детектив, не змигнувши оком. — Вам цікаво, як виглядають довбешки моїх нападників?

— Я вас найму, — ледь усміхнувся Байдик. — А знаєте, чому? Зовсім не тому, що вірю, наче ви здатні нокаутувати, як справжній боксер.

— Що ж, я охоче дізнаюся, — Попельський помітив, як інженер однією ногою зсуває черевика з іншої, а тоді ворушить великим пальцем, що визирає крізь дірку в шкарпетці.

— Бо в Америці я дечого навчився... Той, хто працює самостійно, може бути в сто разів кращим, ніж фірма, де він досі працював, бо його завдання — створити конкуренцію... Тобто ви як приватний детектив можете бути кращим, ніж поліція, — Байдик посунув стільницею п’ять банкнотів по сто злотих, а тоді постукав по них пальцем.

— Так, — Попельський гидливо заховав згорток до кишені, пригадавши, де щойно був цей палець, — але спершу мені треба дещо довідатися. Мушу вас розпитати про особисті справи. Бо все це може бути важливим для слідства.

— Це я хотів вам дещо розказати, — Байдик закурив сигару. — Але не поспішайте... Спершу запитуйте! Але тільки про те, чого ви не дізналися з матеріалів справи, бо в мене немає часу. Зараз по радіо буде концерт на замовлення, а я люблю гарні пісні...

— Як часто ви бачилися з матір’ю?

— Чотири рази на рік. Кожні три місяці я сплачував їй тисячу злотих, щоб їй не доводилося займатися цією своєю хіромантією, але вона однаково продовжувала це робити.

— Вона приходила до вас по гроші?

— Боже збав, ще бракувало, щоб вона мені будинок засмерділа! Я сам їздив до неї на Церковну й особисто вручав їй гроші. Крім того, вона майже не виходила з дому. Бо була занадто товста й хвора.

Попельський роззирався кабінетом і ледве втримався, щоб не прокоментувати слова про материн бруд. Інженер Байдик, здавалося, утратив терпець, бо зняв під столом другого черевика й почав нервово тупцяти ногами по підлозі, здіймаючи легенькі хмарки куряви.

— Пане, — задиркувато озвався він, — я ще пожалкую, що вас найняв. Ви запитуєте те саме, що й фараони. Може, поцікавитеся, де вона ховала гроші й чи були в неї вороги! Слухайте, про це вже питали, а я не маю часу на такі балачки! Не примушуйте мене пожалкувати про витрачені гроші, пане!

Це вже було занадто. Попельський підвівся, сперся кулаками на стіл і глянув Байдикові просто в очі. Побачив налляті кров’ю білки, погано поголені щоки й жмутки сивого волосся, що стирчало з вушних раковин. Це було справді нечуване нахабство.

— Ти, товстуне, надягни мешти, — просичав він, — бо твої ноги тхнуть! Ну що, оригінально? Інші поліцейські теж таке казали?

Витягнув гроші й жбурнув їх на стіл. Тоді відвернувся й пішов до виходу. Натиснув на клямку.

— Мої ноги можуть смердіти, — почув він і відсмикнув руку від липкої клямки. — Зате гроші не смердять. Хочеш заробити більше? Тоді послухай, про що я не розповів поліції! Ні? Забирайся геть!

Детектив подумки побачив усміхнене обличчя Леокадії, якій він вручає букет троянд і гроші на сплату боргів та на прожиття. Уявив Риту, яка з апетитом наминає марципани в Залевського, а тоді Вільгельма Зарембу, що здивовано приймає від нього свою позичку, сто злотих, які він, Попельський, витратив на нове вбрання. Тоді для різноманітності уявив, як він укотре перелічує дрібняки в кнайпі, перш ніж замовити чай, покірливо перепрошує учнів за тимчасову перерву в заняттях і продовжує втовкмачувати в їхні тупі голови математику й латину.

— Карти тут роздаю я, — Байдик сперся ліктями на письмовий стіл, а його важкий погляд уперся в обличчя Попельського нестерпним тягарем. — Я вас найняв, я тут шеф, я керую всією цією справою. Я начальник приватного слідчого відділу. Ви робите все, що я вам накажу, тоді викидаєте це зі своєї довбешки, а гроші, якими ви погордували, повертаються до вас у десятикратному розмірі. П’ять тисяч, Попельський! Стільки, скільки коштує новенький «Сітроен», стільки, скільки отримує на місяць генерал Ридз-Сміглий. Хочеш стати бодай на місяць генералом, Попельський?

— У нас із ним схожі зачіски й однакові імена, — відповів детектив, не зрушивши з місця.

— Моя мати погодилася б видертися на це чортове горище заради однієї-єдиної людини, — Байдик ретельно згасив сигару в попільничці, висипаючи на стіл кілька недопалків і купку попелу. — Задля нього стара залізла б під землю й перепливла Полтву. Це якийсь убогий математик. Вона казала про нього «мій бідолаха». Колись моя мати прийшла до нього, аби замовити йому формулу, яка б полегшила їй пошуки параметрів для гороскопу, а він замість винагороди витягав у неї інформацію про її клієнтів. Мати розповідала йому про них геть усе. На підставі гороскопів, які вона йому постачала, цей чоловік математично описував їхнє життя. Мені про нього відомо лише те, що живе він на Задвужанській.

Попельський заціпенів, а тоді тремтячими руками закурив сигарету. Задвужанська. Вулиця злочинів, вулиця зради. Вулиця замордованої рудоволосої й вулиця віроломної Ренати. Вулиця коханця, що полюбляє таких потвор, як Люба Байдикова. Едвард машинально видихнув дим крізь ніздрі поламаного носа й тихо зойкнув від болю.

— Чому ваша мати задля нього була готова на все? — запитав детектив.

— Бо він був її дупцинґером, зрозуміло?

— Ким? — Попельський не вірив власним вухам.

— Любасом, — засопів Байдик. — Тим, хто регулярно ковзався на її гівнах. Мені це відомо не від неї, а від її сусідів. Стара мені б точно цього не сказала або щось би вигадала. Брехала, як по нотах...