Числа Харона - Страница 4

Останнє, що вона побачила, був молоток, що здіймався над її зморщеним обличчям.

II

Едвард Попельський сидів у задрипаному шинку Бомбаха на вулиці Бернштайна й роздумував, як вгамувати тремтіння правої ноги. Його нижня кінцівка почала вертикально посмикуватися, щойно він сів за стіл якісь чверть години тому. Саме тоді він відчув, що підбор його стоптаного черевика ковзнув на запльованій підлозі. Ставши навшпиньки, Попельський сильно відхилився назад й оглянув взуття. На щастя, він лише наступив на варену картоплину, що впала із чиєїсь тарілки. Витер підошву об підлогу, позбуваючись клейкої маси. Тепер підбор був чистий. Подряпаний, понищений, але чистий. Точнісінько такий, як у героїв вестернів, він вимагав заміни підметки, розпачливо благав, аби його перемонтували, проте аж вилискував від гуталіну.

Гірше було те, що догляду вимагала не лише підошва, але й передня частина черевика. Носак ледь відставав від підметки, утворюючи щілину, з якої Попельський складаним ножиком щодня виколупував пісок. «Мій черевик нагадує зубожілого аристократа, — думав Едвард, — а сам я вбогий педант, злиденний денді. Остання фраза, звісно, оксюморон, тож із точки зору логіки нікого не стосується. Висновок однозначний: я ніхто».

Попельського охопила хвиля люті, а нога почала нервово вібрувати. «Можна віднести черевики до шевця, — думав він, потираючи почервонілу від гніву лисину, — але жоден майстер не поремонтує їх протягом одного дня. Будь-хто скаже: «Та пане шановний, та грейцарів не є, та люди во найгірші шкарбани мині ту віддають, та криза є, прийди, пане коханий, найскорше позавтра, то мешти будуть, як нові». Ось, що я почую від будь-якого шевця, — подумки повторював Попельський, — і як тут бути? Я сидітиму під вимушеним хатнім арештом аж два дні, бо це моя єдина пара взуття!». І він грюкнув кулаком по столі, а його нога шалено затанцювала між стільницею й підлогою.

— Йой, пан кумісар шось нині не той-во, — зауважив молодий сухотник, про чию приналежність до корпорації офіціантів свідчив понищений міллю метелик, перекинутий через плече брудний рушник та пляшка горілки «Чиста монопольна» в руці. — Можи, ше їден шнапсик на добрий гумор?

Нога Попельського продовжувала сіпатися.

— Вирішив покепкувати з мене, га, щеня? — просичав він до офіціанта. — Ще раз звернешся до мене «кумісаре», то зуби рахуватимеш! Кожна дитина на Жовківському передмісті знає, що я більше в поліції не працюю!

— Перепрошую шановного пана, — юнак вишкірив дрібні почорнілі зуби й червоні ясна. — Я тут десь із тиждень та й ни знаю, али ті во там вар’яти, — кивнув він головою на бармена, — балакають, жи той галантий пан — то кумісар, ну, то я до вас казав «пане кумісаре».

Гість заспокоївся й показав пальцем на спорожнілі чарку й тарілку. Коли першу наповнили горілкою, а другу — капустою зі шкварками, заплатив, докинувши п’ять грошів на чай. Йому ніколи не спадало на думку, що комплімент «галантий» може справити приємність. Проте почуття радості швидко минуло, бо Попельський усвідомлював, що елегантним його можуть уважати хіба що батяри, продажні дівки або новоспечені офіціанти, які донедавна мили кухлі в придорожних кнайпах. Ніхто з вищого товариства не охарактеризував би його так. Досить лише глянути на його пристібний комірець, витертий твердою щетиною, на пошарпані манжети, від яких десятирічна донька колишнього «кумісара» відрізала нитки, на черевики, які хоча й були почищені й нагуталінені, та все ж не могли приховати глибоких заломів у шкірі.

Майже два роки тому він прорахувався, був занадто самовпевненим, повірив у майбутнє, хоча все було дуже й дуже сумнівним. Саме тоді його новий начальник, підінспектор Гієронім Коцовський, різко висловився: «Слідчий відділ — це не приватний маєток комісара Попельського, куди той може приходити, коли йому заманеться й починати роботу по обіді, постійно запізнюватися та зневажати начальство». Попельський тоді іронічно посміхнувся й відповів, що прибутки віденської страхової компанії «Універсале» стрімко зростають. У ній понад тридцять років тому його батько, інженер Паулін Попельський, застрахував своє життя, а через декілька років трагічно загинув. Отож свавільний підлеглий не потребує начальницької ласки, зате пан підінспектор не обійдеться без його, Попельського, послуг, бо не в змозі провадити складніше розслідування, аніж справа про крадіжку коней. Через два місяці він проклинав свій довгий язик, і цю сварку, у якій замалим не дійшло до бійки, у результаті чого його звільнили. Невдовзі Едвард Попельський зненавидів свою гордість, бо «Універсале» збанкрутувала під час світової економічної кризи, і йому довелося повернутися до того, чим він займався до роботи в поліції. Зціпивши зуби, колишній комісар вирішив почекати, доки минуть три роки від моменту звільнення, і він зможе відкрити приватне детективне бюро. А поки що давав уроки, проте заробленого таким чином не вистачало на утримання служниці й великого помешкання біля Єзуїтського саду, не кажучи вже про забезпечення потреб родини: доньки Рити й кузини Леокадії Тхожницької, яка замінила малій померлу матір.

Коли Коцовський під час тієї розмови показав йому на двері, репетуючи, що в поліції немає місця для епілептиків і сліпаків, які можуть працювати лише вночі або в темних окулярах, Попельський шарпонув підінспектором так сильно, що замалим не відірвав йому вилоги піджака, сказавши, що epilepsia photogenica, на яку він страждає, і котра йому анітрохи не завадила здобути чимало успіхів у розслідуваннях протягом майже десяти років роботи, це ніщо в порівнянні з syphilis mentalis, який зруйнував мозок начальника. Потому він часто проклинав свою різку реакцію в кабінеті Коцовського, наприклад, коли не міг заплатити служниці Ганні, і ця віддана жінка погодилася служити в них, не отримуючи грошей, маючи за єдину віддяку почуття приналежності до родини та прив’язаність до маленької Рити. Проклинав свою нестриманість, коли в їхньому комфортабельному помешканні на вулиці Крашевського юрмилися учні, а йому та Леокадії доводилося втовкмачувати в їхні тупі довбешки французьку, латину, греку й математику.