Числа Харона - Страница 61

Попельський увійшов до ванної, скинув на підлогу легенький шовковий халат і глянув на власне відображення в дзеркалі. Зламаний ніс робив його схожим на боксера. Обернувся до свічада боком і задоволено відзначив, що живіт став пласким. Тоді за допомогою невеличкого дзеркальця оглянув свою спину, вкриту синювато-рожевими опуклими шрамами. Краї ран від іржавих колючок дроту нагадували химерне татуювання. Заліз до ванни, сів навпочіпки й відкрив кран душу.

У передпокої задзеленчав телефон, і Ганна урвала спів. Попельський закрив кран. У двері легенько постукали.

— То є дуже важливе, — прошепотіла Ганна в отвір для ключа. — Дзвонить пан Байдик. Він, певни, трохи п’єний... Я му повіла-м...

— Я вже виходжу! — гукнув у відповідь Попельський. — Покладіть слухавку на столик! Чуєте, Ганно? На столик, не на важелі!

Натягнув халат і вийшов до передпокою, залишаючи за собою мокрі сліди. Перелякана Ганна недовірливо глянула на господаря.

— То-о-ой, як там його, холера, той Бу-у-уйко... Здох як пес, — почулося в слухавці белькотіння інженера Байдика. — Не зна-а-аю, як це ста-а-а-алося...

— Він зізнався в злочині?

— Та-а-ак, закатрупив і одну, і другу... А тоді казав, що в усьому винні журналі-і-і-сти-и-и...

— У чому саме?

— Як це, чорт забирай, у чому? — зарепетував Байдик, припинивши розтягувати склади. — У їхній смерті...

— Поясни це зрозуміліше!

Залунав довгий сигнал. Попельський кинув слухавку на важелі.

— Ну, видите, жи то якийсь накиряний лахабунда! — переможно заявила Ганна. — Бігме! А ви ту так мині наслідили!

«Співучасть!» — просичав у голові Попельського якийсь демон. Він винен у співучасті, бо віддав жертву вбивці. Це карається багатьма роками ув’язнення. Сперся на стіну й заплющив очі. Усе вислизало з-під контролю. Доведеться віддати на суд іншого вбивцю. Треба рятуватися!

Підніс слухавку. З’єднався з Байдиком і вимовив одне-єдине речення.

— Ви подвоїте «генеральську» винагороду.

— До-о-обре, шефунцю. Десять тисячок, — відказав інженер.

— А потому ще більше. Набагато більше, зрозумів? Порятунок від шибениці дорого коштує.

— Скільки хо-о-очеш...

— Я невдовзі приїду. Не виходь нікуди з дому.

Попельський ретельно поголився й ще старанніше вбрався. Одягнув світло-попелясті штани й бежеві черевики на ґудзичках. Перламутрово-сіру краватку зав’язав вільним вузлом під комірцем білої сорочки. На плечі накинув лляного піджака, на голову надягнув білий італійський капелюх.

— Куди це ти, що так вичепурився? — Леокадія з філіжанкою ароматної кави пройшла повз кузена до вітальні. — Таки подзвонила ця твоя гарненька Ренатка?

— У мене зустріч, — відказав Едвард. — Проте не з Ренатою Шперлінг... А з особою набагато менш привабливою, а до всього ще й такою, яка нехтує гігієною. А зараз мені треба надрукувати на машинці листа... Ти ж знаєш, як я люблю стукіт клавіш, — і він посміхнувся.

Леокадія пильно глянула у свою філіжанку. Кузина була занадто вихована, аби демонструвати своє знічення. Вона знала Попельського з дитинства й розуміла, що він часто бреше, аби її роздратувати. Вигадує неймовірні історії, щоб її одурити, а тоді ще й кепкує.

Підвела на нього очі. У зелених Едвардових очах не було й знаку веселощів чи глузування. Вони були такі, як завжди. Спокійні, непроникні й ледь каламутні від безсоння.

Леокадія зрозуміла, що цього разу кузен її не ошукав. Вона не помилилася. На Попельського справді чекав важкий день.

XI

Граф Юзеф Бекерський раптово прокинувся. Перевів подих і втягнув до легень нагріте повітря, яке пахло сіном і гноєм. Стодолу пронизували пасма сонця, у яких витанцьовували порошинки. Ці світлі смуги завжди в нього асоціювалися із променями від кінопроектора.

Такі асоціації спрямували його думки до сороміцьких кінофільмів, котрі він переглядав у залі, влаштованій у льоху, і які його найдужче збуджували. Затягав туди молодих, тілистих селянок, таких, як ця, що голосно хропе біля нього, і наказував наслідувати розпусниць на екрані. Йому подобалося бачити переляк у великих, тупуватих очах місцевих дівчат, коли він клав їм руки на рамена, примушуючи ставати навколішки. Жбурляючи монети в їхні залиті слізьми обличчя, намагався зафіксувати мить, коли переляк поступається місцем жадібності й удаваній пристрасті. Пізніше доплачував дівчатам за інші речі, яких марно було шукати в порнографічних фільмах. Найбільше його збуджували останні хвилини, коли селянки виходили з льоху, часто спотикаючись і захлинаючись від сліз, крові й слини. Якби він наказав їм повернутися, то негайно повернулися б і зробили все, чого він зажадав. Алє це однаково не втамувало б його пристрасті. Вона була такою невситимою, що екстазу можна було очікувати лише серед смертельних корчів.

Сперся на лікоть. Оголив шию й ноги дівчини, яка захрипіла уві сні. Авжеж, якби йому вчора стало відваги, дівка лежала б зараз тихо й не хропла в нього під боком. Фіолетові смуги на її шиї, які з’явилися вчора під його пальцями, зараз були б уже чорні. Тлусте сало, у яке вночі впивалися його гостро підпиляні нігті, не здригалося б, мов драглі, а давно вже захололо.

Повільно помасажував собі промежину. «Колись настане ця мить, — думав він, — одна із цих сук умоститься на мені зручно, а коли почне стрибати й вищати, мій російський посіпака одним махом відітне їй голову. А вона й далі, як курка, смикатиметься в конвульсіях, даючи мені заборонену насолоду».