Числа Харона - Страница 23

Вона чудово розуміла його поведінку. Він не хотів її бачити, її, свідка свого приниження. Бути впокореним в очах жінки, колишньої учениці, а зараз адресатки його залицянь, перед якою він демонстрував власну силу й непохитність — це для справжнього мужчини неймовірна ганьба, цілковитий розпач.

Усе це Рената помітила в його очах понад тиждень тому, коли розшукала Попельського на березі Студеного. Їхала бричкою, кіньми правив лакей Станіслав Вйонцек, і раптом почула виття й побачила групу людей, що оточили безформний великий клунок на закривавленому простиралі, котре слугувало селянам за ноші для пораненого Едварда Попельського. Коли перелякана Рената підійшла до нього, той швидко зціпив зуби й заплющив повіки, проте не дуже міцно, бо з-під них заструменіли сльози. Тіло Попельського струсонула судома, і він знепритомнів.

Селяни віднесли понівеченого до брички й віддали Ренаті вузлика з костюмом, який знайшли на дереві неподалік. Станіслав Вйонцек шмагав коней так, що коли через годину вони зупинилися біля рогатинської лікарні Сестер милосердя, зі змучених тварин спадали клапті піни. Завідувач відділенням, доктор Базилій Гіларевич, особисто оглянув пацієнта й подзвонив до Львова переляканій Леокадії, повідомивши про серйозне побиття її кузена. Перелом носа й синці виявилися незагрозливими. Численні рани на спині промили та продезінфікували. Нарешті вкололи протиправцеву сироватку.

Через вісім годин, майже під ранок, у Рогатині з’явилася Леокадія Тхожницька, вилаяла Ренату й ледь не вигнала її з палати, примовляючи «забирайся геть до Палестини», а тоді зайняла місце біля кузенового ліжка. Дівчина тихо стала в головах.

Попельський опритомнів і йому зробили укол морфію. Лежачи долілиць, він глянув на Ренату знизу вгору. У його налитих кров’ю очах вона помітила сором. Попельський навіть не ворухнувся, коли дівчина із плачем попрощалася.

Окрім невдалої спроби заховатися, він і зараз не відреагував на наближення Ренати, яка протискувалася крізь юрбу збуджених гуляк. Стояв непорушно, вдивляючись у бляшану рекламу пива.

Дівчина підійшла майже впритул.

— Як ви себе почуваєте, пане професоре? Вже краще?

— Добре, — він продовжував уникати її поглядом.

— Давайте поговоримо не серед цього галасу, — Рената роззирнулася й зупинила офіціанта, який обходив клієнтів з кухлями пива на таці. — Пане старший, у вас є тут окремі кабінети?

— Є, — буркнув офіціант. — Али то ґранд коштуї.

— Ну, тоді покажіть, де це!

— Та хвильку, пануньцю, я тілько тим-во кіндрам з Кліпарова бровару занесу!

Офіціант розставив кухлі перед батярами із хвацько пов’язаними шийними хустками, а тоді попрямував до кабінету, де, як знав Попельський, заможніші відвідувачі відзначали іменини або забавлялися з панянками.

Отримавши від Ренати злотого за винайняте вбоге приміщення, де стояли дві діряві канапи, а на стінах висіли дешеві олеографії, кельнер уклонився і, анітрохи не здивувавшись, що гості нічого не замовляють, багатозначно всміхнувся до Попельського, прицмокнув і пообіцяв прийти лише тоді, коли його викличуть спеціальним дзвоником.

— Як ви тут опинилися? — скривився Попельський, якому будь-який найменший порух м’язів обличчя нагадував про переламаний ніс.

— Та вже ж не завдяки вашій кузині, — Ренатині очі злісно зблиснули. — Вона не бажає зі мною розмовляти. У всьому звинувачує мене. Та й слушно, — Едвард помітив, що Рената от-от заплаче, — але я на неї не гніваюся... Мені про все розповів сторож із вашого будинку. Що ви не витримуєте вдома, де всі вас жаліють... Що ходите лише до тих ресторанів, де є телефон, бо він може знадобитися... Що в цих кнайпах знають, як дзвонити до вас додому... Що колись ви бували в Бомбаха, але останнім часом з’являєтеся лише в Гутмана біля площі Голуховських. Ось, що він мені сказав...

Попельський подумки проклинав дурну потребу розповідати сторожеві про свої звички. Він робив так, бо цього зажадала Леокадія, яка вимагала, аби в кнайпах був телефон, бо раптом в Едварда станеться епілептичний напад. Зараз Попельський волів зникнути. Мовчав, але більше не уникав поглядом Ренати.

— Сідайте, будь ласка, пане професоре, — мовила його колишня учениця. — Не варто спиратися спиною на канапу, бо я знаю, що вам болить... Ви можете сісти на краєчок стільця, от-як я...

Попельський так і зробив. Глянув на її округлі стегна, на яких напнулася сукня. «Тепер усе навпаки, — думав він, — жінка за мене платить, жінка мені наказує, де сідати й що робити... Усе навспак. Що мені робити, щоб звикнути до такого стану речей?».

— Вам досі роблять уколи морфію? — запитала Рената, а коли він ствердно кивнув, засмутилася. — Шкода. Я могла б замовити горілки, щоб ви трохи розслабилися. Алє зараз, мабуть, не можна...

Попельський продовжував мовчати. Подумки висновував неймовірні здогадки й припущення. «Ця жінка хоче мене споїти, а тоді домогтися свого. Безжальна. Вона диктує умови, упевнена в собі й знає, чого прагне. Була свідком мого приниження, і їй відомо, що я слабкий наче дитина. Вона може мною крутити, як хоче. Жінки обирають і здобувають чоловіків. Усе тепер навпаки».

— Мені страшенно шкода, що вас так понівечили й завдали такого впокорення... — Рената дивилася йому просто в очі.

Kynopis, псоока, пригадав він грецький епітет для безсоромної кокетки. Дивиться в очі, як сука. Вона здобуває чоловіків, а не вони її! Що ж, нехай так! Навпаки. À rebours!

Попельський зсунувся зі стільця й став перед Ренатою навколішки. Це її так вразило, що вона не встигла підвестися. Обидві руки запхнув їй під сукню. Відчув під долонями м’язи струнких литок. Нігті ковзнули по натягнутих панчохах, пучки погладили голе тіло над підв’язкою.