Числа Харона - Страница 24

І враз обличчя його запалало від замашного ляпаса, а самого Попельського рвучко відштовхнули, так, що він вдарився спиною об стіл і скрикнув від болю.

— Як ви смієте! — вигукнула Рената. — Це огидно! Бридота!

— То що, я гірший за Бекерського?! — люто гримнув Попельський.

Рената притьма вибігла із séparé.

У кнайпі вщухли розмови, вмовкла музика. Попельський стояв у дверях кабінету й бачив, як знервована Рената Шперлінг розмовляла з якимсь візником у циліндрі.

— Їдемо на Задвужанську! Знаєте, де це?

— Та я на Задвужансысу не їдного завіз-им, панунцю, — відказав той. — Я весь Лембрик в лепетині маю!

Рената застукотіла підборами на сходах. Усі бувальці дивилися тепер на Попельського. А з ними й пан Ігнацій Гутман, власник.

— Хуліганиш, Лиссий! Підеш сам, — запитав він, вказуючи на могутнього бармена та його нехлюйного помічника, — чи ці люди натовчуть тобі пику й викинуть геть?

Раніше Попельський розквасив би морду нахабі, а його людей спустив би зі сходів до льоху.

Але тепер все було навпаки.

Підніс руки на знак покори й швидко вийшов із кнайпи.

XIII

Морфій з алкоголем утворює зловісну, ба, навіть смертельну суміш. Попельський чудово про це знав, та вийшовши із кнайпи Гутмана знехтував усіма пересторогами й лікарськими заборонами, що стосувалися цього знеболювального засобу, який він зараз регулярно отримував. Попельський усвідомлював, що алкоголь підсилить дію наркотику, і що випивши кілька чарок, він западе в наркотичний стан, снитиме химерні речі. Але він цим не переймався, а може, навпаки, бажав притлумити в собі всі почуття, що огорнули його того вечора, а особливо — позбутися ненависті до самого себе.

Уникаючи здивованих поглядів перехожих, які прогулювалися вулицею Легіонів, він прокрався бічними вуличками, порожнім о цій порі пасажем Феллерів та пасажем Гаусмана, і за чверть години дістався ресторану «Реклама» на вулиці Шайнохи. Відчував дику, несамовиту втіху, спускаючись стрімкими східцями до залу. «Ніхто не знатиме, що я тут, — потирав він руки від радості, — ніхто не дивитиметься на мене співчутливо, можна тут впитися чи наколотися всмерть».

Морфій дуже швидко вступив у реакцію з алкоголем. Вихиливши сотку, Попельський погойдувався на всі боки, силкувався покласти лікті на стіл, який раптом постав перед ним у якомусь яскравому ореолі. Намагався зупинити погляд на чомусь, що повернуло б йому почуття рівноваги, але всі предмети хиталися й вигиналися. Заплющив очі, сповз під стіл, стягнувши на себе скатертину з оселедцем, якого йому принесено до чвертки горілки.

Опритомнював двічі. Першого разу, на кілька хвилин, коли офіціанти викинули його на подвір’я кнайпи, і він гепнувся спиною об ящик з кухонними покидьками, удруге — коли гатив кулаками у двері Воєводської комендатури, вимагаючи, аби його впустили на роботу й принесли матеріали якоїсь важливої справи, що її він буцімто провадив. Між цими двома проблисками свідомості зяяла чорна діра, так само, як і між третім, і четвертим.

Коли Попельський очуняв утретє, він водночас прокинувся. Розплющив очі й позирнув на годинника. Був ранок. Глянув догори, і на брудній стіні вгледів сороміцький малюнок із зображенням того, що стародавні індуси називали поглинанням плоду манго. Нижче виднів напис, видряпаний на тиньку: «Дозволяю це робити тільки файним кобітам». Крім малюнка, стіни вкривали серця, прохромлені стрілою, лайка, погрози, зізнання в коханні й навіть молитва.

Попельський дихав ротом, пилюка набивалася йому до горла й осідала на піднебінні. Рани на спині пульсували нестерпним болем, Едвард почувався так, наче хтось накинув йому на плечі сорочку Деяніри, а до носа напхав палаючої вати. У ніздрі вдарив сморід ганчірки, що висіла на дужці відра, а в очі кинувся напис: «Лиссий, ти скурвий сину, вже не живеш, як вийду з фурдигарні, то тя заб’ю. Тоньо».

Він уже зрозумів, де опинився. Це написав кілька років тому в арештантській камері VI комісаріату такий собі Антоній Пйонткевич, Тоньо, якого Попельський кинув до цюпи за напад із ножем у руках. Це був небезпечний бандит, що полюбляв хизуватися кастетом і ножиком, а до всього ще й запеклий батяр, який не боявся погрожувати комісарові поліції.

Ця настінна творчість зараз розпливалася в очах Попельського, з яких ринули сльози. Плакав, не усвідомлюючи своїх ридань, нерви розшарпалися через посмуговану батогом спину, зламаний ніс, яким він необачно вдарився об нари.

Почувши скрегіт дверей камери, він стиснув пальці на краю нар і зубами впився в їх дерев’яну дошку.

— Щось із ним не той-во було, пане аспіранте, — почувся знайомий голос. — Та накиряний не був, али на ногах си не тримав. Та я го з Міськом взяв, та й лахи під пахи та й ту заніс. А пан кумісар троха кашляв та й до путні наригав... А потому спав як дитина...

— А ви те відро помили, пане Кочур? — пролунало питання Вільгельма Заремби.

— Та певни, — у голосі охоронця Валентія Кочура вчувалася легенька образа. — Жеби йому ніц вночи не смерділо...

У камері загупали черевики. Попельський припав обличчям до твердих дошок. Спина пульсувала, сльози струменіли, а зуби впивалися в дерево.

— Дякую вам, пане Кочур, тепер я з ним поговорю, а ви вже йдіть собі додому. Ваша служба скінчилася годину тому.

— До побачення, пане аспіранте.

— До побачення, пане постерунковий.

Усе стихло. Нари заскрипіли під вагою Заремби.

— Сервус, Едзю, — озвався аспірант. — Я бачу, що ти вже не спиш. Давай лапу й не дивися. Уколю тобі морфій. Не бійся, я добре це роблю. Зараз тобі перестане боліти.