Числа Харона - Страница 36

Він ухвалив рішення. Перш ніж пролунав дзвінок із вітаннями від архієпископа Твардовського, іменинник віддав секретарці розпорядження викликати Попельського на шосту.

Хвилину тому саме вибило цю годину й Попельський сидів перед ним. Зі своєю побитою пикою, у новому, ідеально скроєному костюмі, він нагадував альфонса або гангстера із Чикаго. Можливо, така підозріла зовнішність раніше й викликала б невдоволення інспектора. Алє не сьогодні. Тим більше, не після ранкового дзвінка головного коменданта.

— У мене небагато часу, — Грабовський хотів було додати «пане комісаре», але ці слова аж ніяк не пасували до чоловіка з обличчям у синцях і подряпинах, та ще й у цивільному вбранні. — Отже, до справи!

— У мене є інформація, яка допоможе схопити Гебраїста, — Попельський знав, що Заремба вже повідомив прізвисько злочинця в Слідчому відділі.

— Тоді передайте її підінспекторові Коцовському, — комендант підвівся з-зі столу й обсмикнув мундир. — Мені відомо, що ви вже з ним співпрацюєте як експерт зі старожитніх мов. Якщо надана інформація справді прискорить розслідування, ми оцінимо вашу віддану громадянську позицію. Щось іще?

Попельський теж підвівся.

— Прошу дати мені шанс на виправлення, — він очікував роздратування начальника. Хочу очистити себе в очах керівництва й отримати шанс повернутися до поліції.

— Нині я дізнався, що ви знаєте, як схопити Гебраїста, — Грабовський сів, — і тому вас викликав. Натомість я тут чую про якесь очищення. На це в мене часу немає, пане!

— Усе це взаємопов’язане, — Попельський перевів подих. — Інформація, яка веде до злочинця, є таємною. Я отримав її як приватний детектив, можу скористатися нею сам, розшукати Гебраїста, а поліцію повідомити лише на кінцевому етапі мого слідства, щоб потім спільно схопити вбивцю. А можу співпрацювати з поліцією віднині. Я не знаю, що мені робити... Якби ви дали мені бодай якесь сподівання на повернення...

— Геть! — гаркнув Грабовський. — Що ти собі дозволяєш, ти, п’янюго?! Шантажувати мене?! Геть звідси!

Попельський підвівся й вийшов. Комендант упав у крісло й посміхнувся. Можливо, раніше він викинув би нахабного прохача й забув про його пропозицію. Алє не зараз. Не після дзвінка Яґрим-Малешевського. Він уже зіграв роль розлюченого начальника. Тепер настав час діяти. Підняв слухавку.

— Панно Ядзю, — мовив він до секретарки, — наберіть мені, будь ласка, домашній номер Коцовського. Cito! Але спершу зупиніть біля виходу Попельського!

Телефон озвався за мить.

— Поверніться до кабінету, — проказав Грабовський у слухавку. — Зараз поговорите з мого апарата з підінспектором Коцовським. Я особисто контролюватиму це слідство! Швиденько піднімайтеся нагору, бо в мене бенкет у «Віденській»!

— Прийміть найкращі побажання з нагоди іменин, — почувся хрипкуватий голос Попельського. — Зараз прийду!

Уперше за нині слова привітання видалися Грабовському справді приємними.

VIII

Попри будень, о пів на восьму в «Луврі» вже не було вільних столиків. Зрештою, таке тривало вже три роки, відколи ресторан здобув нового власника, позбувся старої назви «Renaissance» і отримав сучасну, «паризьку». Попельський відшукав місце лише завдяки офіціантові, який добре пам’ятав щедрі чайові, отримані від голомозого добродія. Спритний працівник чудово знав, що такий собі викладач гімназії саме закінчує вечеряти за бічним столиком, і має звичку виходити з ресторану, щойно проковтнувши останній шматок. Отож він посадовив Попельського за службовий столик, і вже за мить вів його, без угаву повторюючи на всі боки «цілую ручки», до щойно звільненої викладачем ложі, освітленої лампою, яка стояла посеред столу.

Попельський зиркнув у дзеркало на свій смокінг і старанно пов’язаного білого метелика, тоді задоволено оглянув отриманий столик і вручив офіціантові двадцять грошів за те, що той підшукав йому такий романтичний куточок, ідеальний для побачення з Ренатою Шперлінг.

Проте нараз довелося йому задовольнитися товариством сердитого й спітнілого Заремби, який увіпхався до ложі.

— Пане старший, — Попельський погукав офіціанта, і той негайно з’явився. — Будь ласка, карафку чистої горілки Бачевського і якісь перекуски.

— Ковбаска, яєчка, який-небудь біфштексик? — запитав офіціант.

— Несіть усе, але замість ковбаски шинку, таку, знаєте, жирненьку, якраз під горілочку, — Попельський радісно привітався із Зарембою. — Випий, брате, я частую, старий нині пристав на мою пропозицію, невдовзі знову будемо колегами.

— Та це мені відомо, — буркнув Заремба. — Замість того, аби сидіти вдома з моєю Владзею або вичепуритися, як ото ти, натягнути смокінга і йти на танці, я за наказом Коцовського вже півтори години, як обдзвонюю працівників з усіх комісаріатів, щоб вони перевірили твій слід на Задвужанській. Не міг старий почекати до завтра? Я собі сиджу вдома, вечеряю, аж тут телефонує Коцовський і репетує, що все має бути cito! Від завтра мені теж доведеться туди ходити!

— А я разом з тобою. Але все це від завтра. А зараз випиймо, — Попельський розлив принесену офіціантом горілку — за твій гарний настрій і за нашу справу на Задвужанській! За погибель Гебраїста!

Випили. Ароматна жирненька рожева шинка зникла в роті Попельського. Заремба обмежився тим, що понюхав хлібну скоринку.

— Ну, і що? — Едвард закурив сигарету. — Вони вже подалися на Задвужанську розпитувати про математика, який знає гебрайську?