Числа Харона - Страница 37

— Отримали такий наказ і пішли, — Заремба зручно вмостився на стільці. — А я можу, нарешті, повернутися до своєї Владзі. Налий-но мені ще одненьку! Бачу, ти в «Луврі» наче в себе вдома. Саме так висловилася Льодзя, коли я запитав її, де ти.

Попельський виконав прохання друга, а тоді глянув на годинника. Була за чверть восьма.

— Ти мене шукав? — запитав він, піднімаючи чарку.

— Так.

Випили й видихнули. Яйце в майонезі опинилося на виделці Попельського. Заремба цього разу сягнув по шинку.

— Щоб розповісти мені про акцію на Задвужанській?

— І чого ти так допитуєшся? — Заремба посміхнувся, уперше за весь вечір. — Це що, допит? Позираєш щомиті на годинник, без угаву сиплеш питаннями... Невже це значить «давай, старий Вільгельме, паняй звідси, бо в мене тут невеличке rendes-vous», як слушно припускає Льодзя?

— Справді, моя поведінка означає саме це, за винятком одного: «паняй звідси». Хочеш, то сиди. Познайомишся з гарною панною!

— Перш ніж я її побачу, — Заремба занепокоєно озирнувся й заговорив тихіше, — розповім тобі, що довідався про такого собі графа Юзефа Бекерського.

— Говори, — Попельський напружився.

— На нього існує добряча картотека...

— У нас?

— Ні, у Воєводському управлінні, у Відділі громадської безпеки. Мій колега Франьо Пірожек розповів мені, що там, у тих справах...

— Ну, давай, продовжуй, Вілеку!

— Він походить із православної й зрусифікованої люблінської шляхти, — Вільгельм говорив повільно й повагом, наче цитуючи слова Пірожека. — Після війни, під час якої йому довелося воювати в царській армії, граф купив підупалий маєток Коморницьких у Стратині. Попри те, що він називає себе графом і має аристократичні претензії, у маєтку з’являються лише особи непевного походження. Оточив себе росіянами, колишніми товаришами по зброї. У тих околицях подейкують про пиятики, які він із ними влаштовує. Колись на нього надійшла скарга до відділку в Рогатині. Такий собі Василь Терещенко заявив, що той звабив і зґвалтував його доньку. Алє через якийсь час забрав цю скаргу...

— Бо, певне, вельможний пан граф заплатив йому або залякав, — замислено мовив Попельський. — Він вважає себе середньовічним сеньйором, якому належить право primae noctis...

— Слухай далі, — Заремба роззирнувся залою, поглядом шукаючи жінку, на яку чекав його друг. — Наш граф — завзятий націоналістичний діяч, антисеміт і фанатичний русофіл. Віднедавна виявляє неабияку політичну активність, кажуть, наче він збирається кандидувати до сейму й шукає собі спільників. Оце й усе. Більше гріхів не пригадую. Піду додому, приголублю Владзю.

— Спасибі, — Попельський швидко занотував у пам’яті почуте. — дуже тобі вдячний, мій дорогий.

— Ого, який ти нині ґречний, який чемний! А я ж нічого особливого для тебе не зробив! — Заремба підвівся з місця й простягнув другові велику, м’яку долоню. — Але ти такий добрий, певне, через ту панну! А її немає! Не переймайся, брате. Вона тебе випробовує. Певне собі гадає: «Якщо любить — почекає!».

Рената спізнилася на понад чверть години, хоча з вулиці Лінде до «Лувру» було не більше, як п’ять хвилин неквапного ходу.

IX

Угледівши Ренату Шперлінг, Попельський тієї ж миті пробачив її запізнення на двадцять хвилин. Вона виглядала приголомшливо. На ній була сукня до колін з подолом «зубчиками» та квадратним гаптованим викотом. Між персами в’юнився разок коралів. Коли Едвард підхопився, аби привітатися з нею, то подумав, що радо, бодай на хвильку, перетворився б на її намисто, яке так довірливо лежало між м’яких горбочків.

Він дивився на неї несміливо й поводився незграбно, як переляканий гімназист у кабаре. Попельський віддавна не зустрічався із жінкою, завойовувати яку слід було поволі й терпляче. Віддавна не зазнавав таких невимовних почуттів і захоплення.

Його настрій передався й Ренаті. Дівчина не могла вирішити, яку вибрати страву, а пізніше, коли замовлення принесли, була збентежена її вишуканим виглядом. Мовчала, невпевнено настромлюючи на виделку шматочки смаженої на рожні пулярки з перловою кашею та спаржею й ледь пригублювала чарочку з горілкою. Едвард замовив рябчиків із брусницею й ретельно стежив, щоб не перебрати з випивкою. Це постійне рахування чарок сердило його й дратувало.

Говорив переважно Попельський, причому йому здавалося, що він має сипати блискучими жартами та компліментами. Перші йому аж ніяк не вдавалися. Від других він, нарешті, теж відмовився, зрозумівши, що настрій у Ренати не найкращий. Необачним і занадто наполегливим фліртом він міг образити її. Залишалося або запросити Ренату до танцю, або провадити приємну дружню бесіду, яка б викликала в дівчини довіру й затьмарила жахливі враження від зустрічі в Гутмана. Позаяк його танцювальні здібності були більш, ніж скромними, він обрав розмову.

— Розкажіть мені, будь ласка, — посміхнувся він, обертаючи на пальці каблучку, — що ви робили всі ці роки, коли ми не бачилися?

— Після закінчення гімназії я виїхала до Кракова, до рідних, — було помітно, що ця тема не викликає в молодої жінки особливого пожвавлення. — Там закінчила торговельні курси. А потім уже тільки працювала — то тут, то там... Бухгалтеркою. Останнє місце роботи було в Бекерського.

Почувши це прізвище, Попельський негайно втратив рештки гарного настрою. Він навіть гадки не мав, про що вони далі розмовлятимуть. Тож він похмуро мовчав і курив сигарету. Не знав, що робити з руками, коли вона закінчиться. Може, випити? Карафка з охолодженою горілкою спокушала його схопити й перехилити її, але це була диявольська пастка, яка могла загрожувати втратою контролю.