Леокадія стояла на порозі й спостерігала за кузеном, який поринув у роботу настільки, що навіть не помітив, коли вона увійшла.
— Я стукала, але ти, здається, не почув, — промовила Леокадія, коли він нарешті глянув на неї ледь роздратованим поглядом. — Ти не посидиш зі мною у вітальні? Я саме розкладаю пасьянс, але він ніколи не виходить на самоті.
— Це якийсь парадоксальний пасьянс, — Едвард посміхнувся до кузини. — Адже це гра для самотніх. Хіба тут потрібні якісь флюїди іншої людини?
— Так, присутність іншої особи необхідна, — підтвердила Леокадія. — Я добре знаю цю гру. Ну, візьми свою книжку й посидимо разом! Тоді пасьянс складеться!
— Не можу, Льодзю, — його погляд знову помандрував до книжки, зміст якої він саме уважно вивчав. — У мене дуже важлива справа...
— А що ти робиш? — вона зазирнула йому через плече. — Це магічні квадрати? — запитала Леокадія, помітивши латиський квадрат «Sator Arepo».
— Так, — Едвард поклав у книжку закладку й уважно глянув на кузину. — Тобі щось відомо про них?
— Особливо багато я знаю про один з них, — вона ледь всміхнулася. — Але розповім лише тоді, коли прийдеш до вітальні.
— Мені шкода, — Едварда охопило роздратування, — але маю термінову роботу, не можу побути з тобою.
Леокадія безсило сіла в кріслі біля письмового столу й кілька хвилин роздивлялася впорядкований кабінет кузена: нотатки, розкладені віялом на столі, картки, складені рівненьким стосиком, дві чорнильниці — одна із синім, інша із червоним чорнилом, книжку на підставці, словники, розставлені від найменшого до найбільшого, масивну книжкову чотиридверну шафу й дві гравюри над нею. Одна зображувала смерть Сократа, інша походила з якогось математичного твору й на ній була куля, вписана у циліндр. Глянула в роздратовані зеленкаві Едвардові очі. Підвелася, і її струнка постать нагадала Попельському знак запитання. Підійшла до ретельно застеленого ліжка й нервовим рухом відкинула ковдру.
— Я знала, що так буде, — сухо мовила вона. — Що коли підняти твою ковдру, то простирадло виявиться напнутим так, що від нього відскочить монета. Усе чудово організоване, усе продумане до найменших дрібниць, усе напнуте, як твоє простирадло. — Попельський дивився на неї зі зростаючим здивуванням. — Я знаюся на магічних квадратах, — буркнула вона. — А найкраще на одному з них. Це числовий квадрат. Він помітний на Дюреровій гравюрі. Додай числа в кожному стовпчику, додай числа в кожному рядку і додай числа по діагоналях. Вийде завжди 34. — Попельський швидко занотував це на картці. — А тепер відгадай мою загадку, — Леокадія зловісно підвищила голос. — Тобі відомо, як зветься ця гравюра? Перевір, і дізнаєшся про мене дещо, ти, егоїсте!
Вона швидко вийшла з кузенового кабінету. Едвард полегшено зітхнув і почав нервово гортати книжку. Через кілька хвилин ляснув себе по лобі, рвучко схопився й побіг до вітальні. Там нікого не було. На столі лежали розкидані карти. Пасьянс не склався.
Попельський постукав у двері спальні Леокадії. Тиша. Натиснув на клямку, але та не піддалася. Двері були зачинені. Повернувся до свого кабінету й сів біля столу. Дивився на одну зі сторінок розгорнутої книжки. На ній була зображена гравюра Дюрера з магічним квадратом. Під нею був підпис «Меланхолія».
Наступного ранку о шостій годині служниця Попельського, Ганна Півтораніс почала наспівувати псалми. Це був щоденний ритуал, який Леокадія насилу терпіла, а її кузен навпаки, беззастережно сприймав як одне з важливих свідчень незмінності навколишнього світу. Едвард часто чув їх крізь сон, і таким чином вивчив напам’ять усі вишукані порівняння на адресу Богородиці. Крім того, він був переконаний, що мелодійне Ганнине наспівування гарно впливає на його сон.
Цього ранку припущення Попельського підтвердилося. Ганна несподівано припинила співати, і Едвард негайно прокинувся. Він розплющив очі й прислухався. Десь далеко, з боку вхідних дверей, долітав чийсь тихий голос, упізнати який заважало розгніване буркотіння й сопіння Ганни. «Певне, якийсь волоцюга», — подумав Попельський, повертаючись на другий бік. Але дискусія біля дверей тривала задовго, із жебраком Ганна розправилася 6, як звичайно — коротко й рішуче. Тим часом служниця підвищувала голос і різко пояснювала щось непроханому заброді. Попельський уловив кілька разів повторену фразу: «Господар спить». Підвівся з ліжка й відчинив двері свого кабінету.
— Будь ласка, розбудіть його, — долинув голос.
— Він завше спить до полудня, — розгнівано просичала Ганна.
— Запевняю вас, що почувши, що це я, він негайно прокинеться, от бачите, він уже не спить.
У дверях стояла Рената Шперлінг і дивилася на Попельського з легенькою посмішкою. Біля її ніг стояла велика фанерна валізка.
— Так, — тихо озвався Попельський. — Я прийму цю пані. Будь ласка, Ганно, проведіть її до вітальні, принесіть кави, а я зараз прийду. І заради Бога, — він трохи підвищив голос, — Ганно, не репетуйте так, бо весь дім прокинеться!
Сердитий сам на себе за те, що так суворо вичитав вірну служницю, Попельський скинув нічну сорочку й пов’язку для очей, яка, мабуть, так розсмішила Ренату. Надягнув майку й хатні штани, а зверху вбрав довгу домашню куртку, підперезався паском і рушив до вітальні. На його улюбленому місці біля годинника сиділа Рената. Від її веселощів не залишилося й сліду.
— Що трапилося? — Едвард сів у кріслі напроти й почав марно шукати сигарети.