Числа Харона - Страница 40

— Пані Зиморович викинула мене геть із помешкання, — в очах дівчини блиснули сльози. — Сказала, що я приводжу до себе чоловіків...

— Вона бачила мене вчора ввечері біля будинку?

— Так.

— І звинувачувала вас у тому, що ви мене поцілували, еге ж?

— Так, — Рената потупилася. — Сказала, що я послідуща розпусниця, яка живе за гроші багатих бандитів...

— То це я бандит? — Попельський посміхнувся, приймаючи від Ганни тацю з кавником та філіжанками.

— Гірше, — прошепотіла Рената. — Вона вирішила, що ви мій опікун і використовуєте мене...

— Тобто альфонс, — доказав Попельський.

Рената замовкла й сиділа, не підводячи очей. Була без макіяжу, проте шкіру однаково мала гладеньку й світлу, мов порцеляна. Не взула туфельки на високих підборах, завдяки яким литки здаються стрункішими, але ноги тим не менш були бездоганними. На ній була проста скромна сукенка, та Попельський почувався так, неначе перед ним сиділа цариця гарему в підв’язках та мереживній білизні.

— Я допоможу вам, панно Ренато, — серйозно мовиш Попельський. — Поселю вас у свого знайомого на Клепарівській. Ви зможете там мешкати доти, доки не підшукаєте собі чогось відповідного...

Рената завмерла, проте не озвалася жодним словом. Проте думки вирували в її голові, про що свідчили нервові рухи пальців. Вони бігали її колінами, ніби виконуючи якісь складні піаністичні імпровізації. Раптом вони сплелися, а дівчина заціпеніла, мов паралізована.

— Дякую, я справді прийшла до вас по допомогу, але цієї пропозиції не прийму, — озвалася вона, помовчавши. — Це не годиться. Самотня жінка не може оселитися в чоловіка. Негоже...

— Люба панно Ренато, — пояснював він лагідно й виразно, ніби до них знову повернулися ролі вчителя й учениці, — на Клепарові все гоже. Це по-перше. По-друге, мій знайомий не полюватиме на вашу цноту через стару, як світ, причину: він полюбляє вродливих юнаків, які, зрештою часто в нього бувають. Колись через цю свою слабкість він замалим не поплатився життям. Якийсь вуличник розчерепив йому голову свічником, а тоді обікрав. За кілька днів я спіймав цього злодюгу разом з його трофеями. Балетмейстер Шанявський, бо саме так звуть мого знайомого, у величезному боргу переді мною, тож він радо нам прислужиться. Це головне пояснення, чому ви в нього будете в цілковитій безпеці. Жодна жінка не є для цього пана об’єктом еротичних мрій, тим більше, та, яка перебуває під моєю опікою.

Рената нервово почухала шию, на якій розквітли рожеві плями.

— Я дуже вдячна вам, пане професоре, за все, що ви для мене зробили, — вона глянула на нього із силуваною, блідою посмішкою.

— Ходімо, — Попельський підвівся із крісла. — Підкріпіться кавою, а я тим часом одягнуся.

Вийшов з вітальні дещо занепокоєний Ренатиним поглядом. Він ладен був заприсягтися, що вона дивилася на помітне з-під хатньої куртки густе й темне волосся на його грудях. Відкинувши цю думку як нереальні мрії немолодого чоловіка, почав одягатися. Це не зайняло багато часу, оскільки за старою звичкою він увечері завжди перед тим, як лягти спати, готував собі костюм на наступний день. Усе лежало на окремому стільці: від шкарпеток до капелюха, усе підібране в тон, черевики того самого кольору, що й пасок, краватка гармоніювала з піджаком.

Отож він дуже швидко вбрав новий, світлий костюм і за мить уже був на розі Єзуїтського саду з важкою валізою біля ніг. Поруч стояла трохи перелякана Рената. Попельський розглянувся довкола за візником, не знаючи, що на його потилиці спочиває сповнений співчуття й гніву погляд Леокадії, котра давно вже не спала й крізь прочинені двері спальні прислухалася до їхньої розмови.

Нарешті з’явився екіпаж. Візник, почувши адресу, оспівану в батярських піснях, дещо занепокоєно глянув на неголеного й подряпаного добродія та його вродливу супутницю. Шмагонув коня й рушив уздовж університету в бік вулиці Браєровської, аби нею дістатися до Янівської.

Цих двох, які так відрізнялися віком, візник, як і пані Зиморович, прийняв би за повію та її альфонса, якби не скромна сукня жінки й відсутність макіяжу на блідому обличчі. Аби довідатися, ким були його ранкові пасажири, візник сповільнив хід і нашорошив вуха.

— Мушу вам про дещо розповісти, панно Ренато, — лагідно озвався чоловік. — Будь ласка, не лякайтеся того, що я вам зараз скажу...

Жінка судомно перевела подих, а рожеві плями на її шиї, які вже, здавалося, зникли, зараз побагровіли.

— Цікаво, що ви можете мені повідомити за п’ять хвилин до поселення мене у свого друга, — вона розгнівано шарпнулася. — Може те, що мені доведеться вам віддячити, га? Може, ви повернетеся до ваших колишніх зальотів, як це вже було в тій жахливій кнайпі, га?

Попельський сидів нерухомо. Хотів погладити Ренатину долоню, але злякався, що вона може сприйняти цей жест за нескромний.

Проте його супутниця невдовзі заспокоїлася. Сумно глянула на Едварда.

— Пробачте, пане професоре, мені стільки довелося пережити, я така розбита!

Візник був настільки приголомшений званням, яким його пасажирка обдарувала свого супутника, що запізно звернув на Янівську й зачепив дишлом за ліхтарний стовп, замалим не перекинувши екіпажа. Він ніколи б не сказав, що цей кремезний голомозий альфонс зі зламаним носом схожий на професора!

— Нічого, я вас розумію, — озвався чоловік прокуреним басом. — Та я б збрехав, сказавши, що ваші підозри викликають у мене якийсь біль чи зневагу... Одначе повернемося ad rem. У балетмейстера не перелякайтеся... Чого? Що ж, зараз я вам скажу, бо ми вже приїхали. Ну, це тут, пане візник! Зупиніться!