Числа Харона - Страница 47

Усі, крім Попельського, похнюпилися.

— Матриці теж нічого не варті? — спитав раптом Кацнельсон.

— Ну, матриці, може й ні, — буркнув ледь збентежений начальник. — Але ця гематрія — це вже занадто! Скажіть-но краще, що ми й досі не знаємо, як шукати наступну жертву Гебраїста!

— А що б ви сказали, пане начальнику, — озвався Попельський, — якби в прізвищах Коцовський і Кацнельсон було закодовано якусь справжню інформацію? Ту, що відповідає дійсності!

— Приміром що? — вибухнув сміхом Коцовський. — Наприклад те, що пан Кацнельсон — поляк юдейського віросповідання?

— Перепрошую! — не втримався Кацнельсон. — Я євангелістсько-реформаторської віри!

— Саме так, любий пане начальнику, — спокійно продовжував Попельський. — Якби з’ясувалося, що приголосні в прізвищі Кацнельсон утворюють слово «протестант» мовою кечуа. Що тоді? Ви так само весело сміялися, чи, може, дійшли б висновку, що в цьому є щось варте уваги? Ну ж бо, скажіть мені! — останнє речення він вимовив уже піднесеним голосом.

Коцовський прикусив губу й глибоко замислився. Усі підлеглі дивилися йому просто в очі.

— Мені довелося б визнати, що це дивовижа, — повільно проказав той, — але я аж ніяк не певен, чи вжив би я таких серйозних засобів, аби пояснити цей випадок... Крім того, — пожвавився він, — між випадковою, імовірно, гематрією 68 у прізвищах жертв і вашим химерним прикладом, є суттєва різниця!

Запала тиша. Попельський декілька разів крутнув на пальці каблучку. Цей жест Зарембі видався магічним, бо Вільгельм не знав, що перстень у думках друга перетворився на кастет, яким він зараз відправить Коцовського в нокаут.

— Гематрія 68 невипадкова, — Едвард підійшов до дошки й узяв крейду. — Панове, першу жертву, парафразуючи біблійну мову, можна назвати пророчицею, другу — блудницею. — Попельський записав на дошці обидва слова. — Це були їхні професії. Ворожка й повія. Гебрайською, відповідно, нбй’х і звнх. — Він дописав біля польських слів їхні відповідники נביאה та זונה. — Якщо ми полічимо значення цих гебрайських літер, здогадуєтеся, пане начальнику, скільки вийде?

— 68? — тихо запитав Коцовський.

— Саме так, гематрії обох слів становлять 68, — Попельський обтрусив долоні від крейди. — Отож, злочинець замордував двох жінок, чиї імена й професії мають гематрію 68. Чому? Цього я не відаю. Але знаю одне: мушу йти до бюро реєстрації населення й переглянути прізвища всіх мешканців нашого міста. Відразу ж відкину з поміж них ті, чия гематрія більша, ніж 100. А їх величезна кількість... А потім полічу значення усіх приголосних у тих прізвищах, які залишаться. Якщо в мене вийде 68, я перевірю професію цієї людини й тоді зателефоную до рабина Шацкера. Запитаю в нього, як це слово перекласти гебрайською. Коли полічу літери в гебрайському відповіднику професії й отримаю гематрію 68, — він гепнув кулаком об дошку, — матиму нову жертву! У вас будуть ще якісь зауваження, начальнику?

— Не зауваження, а розпорядження, — пихатий тон Коцовського контрастував з його невпевненим поглядом. — Ідіть завтра до мого секретаріату. Із самого ранку! Панна Зося випише вам уповноваження до Бюро реєстрацій населення! До роботи!

III

Пан Вацлав Круль, нічний портьє, котрий працював у відділі V-a Міської управи королівського столичного міста Львова, що на вулиці Рутовського, саме готувався, як завжди, повечеряти у своїй службовій кімнатці, як почув різке дзеленчання дзвоника біля вхідних дверей. Круль глянув на годинника, зрозумів, що зараз дев’ята вечора й вирішив, що о цій порі тут не повинно бути жодного відвідувача. Може, йому причулося? Старий запхнув вказівні пальці до вушних раковин і поворушив ними. Належало бути чуйним і прочистити вушні канали на випадок, якби звук повторився. Воно ніколи нічого невідомо, може, це якийсь п’яниця дзвонить задля розваги, а може, керівник адміністрації бюро хоче перевірити пильність свого персоналу? Прислухався. Тиша. Полегшено зітхнув. Мабуть, усе-таки причулося. Заходився коло свого улюбленого заняття, яким завжди розпочинав чергування, тобто взявся маленьким ножиком з бакелітовою ручкою чистити яблуко, коли дзвоник задзеленчав удруге. У портьє Вацлава Круля не було більше жодних сумнівів, що дзвонять до парадних дверей.

Старий поправив мундир і пасок на череві, насунув міцніше кашкета і, побризкуючи ключами, пошкутильгав до входу. Відчинив маленьке заґратоване віконце й на тлі кафедрального собору вгледів кремезного чоловіка із синцями на обличчі, який мовчки простягнув йому якийсь документ.

Круль двічі перечитав його. То було уповноваження, підписане начальником слідчого відділу Воєводської комендатури поліції. Пред’явник цього листа міг о будь-якій порі користуватися архівом бюро реєстрацій, а крім того, вимагати допомоги в усіх працівників вказаної установи. То була перепустка, якої Вацлав Круль ніколи не бачив протягом семи років роботи в цьому місці. Але найвагомішим аргументом було обличчя прибульця, яке портьє враз собі пригадав.

— Добривечір, пане Попельський, — він розчахнув перед Едвардом двері. — Перепрошую, жи так-во на прізвище, али ни знаю звання...

— Доброго вечора, — відказав пізній відвідувач і кривувато посміхнувся. — А, це ви, пане Круль! То ви тепер тут працюєте? Скільки ж це років минуло?

— Та вже буде сім, — Круль зачиняв двері за Попельським. — Ви щойно почали працювати в слідчому відділі, коли я ногу зламав. Лежав-им на Піярів, доки си не зросло... Криво та й криво, але все-таки... А потому тут посаду дістав. Добра! Державна! Ну, але чим можу допомогти, пане... Ни знаю звання...