Числа Харона - Страница 51

І враз Попельський зрозумів помилку, яку зробив, прийшовши до архіву. Тепер треба було неодмінно це виправити. Мусив отримати від Круля відповідь на питання, яке не давало йому спокою від ранку.

— Будь ласка, сидіть за моїм столом, — почав він спокійним голосом, умощуючись у кріслі. — Ви мій гість, а гості повинні сидіти на почесному місці. Може, вип’єте кави чи лимонаду...

— Я ни є ваш гість, — в очах Круля згасли зловісні вогники. — Прийшов-им, аби вас збештати.

— Чому? — щоб приховати зніяковіння, Попельський простягнув старому портсигар, але той заперечно похитав головою.

— Я чулувік простий, — Круль поклав на стіл уповноваження Попельського. — Я вам пувірив на фест. А ви мине збайдурили! Півгодини тому дзвонить телефон, і пан Соммер мині каже про ваш правдивий документ, кутрий рихтик приніс якийсь пуліцай. А це, — посунув він столом аркуш паперу, — фальшивка. А ви більши ни пуліцай. А я повірив-им. Мине можуть на збитий писок з руботи викинути! Сім років пропрацював-им! Через вас!

Попельський подумки проклинав свою розсіяність, яку міг назвати, швидше, сліпим математичним інстинктом. Саме він спричинявся до того, що його розум миттєво реагував, щойно натрапляв на графічний або звуковий відповідник будь-якого числа. Навіть, якщо Попельський думав про те, що його найдужче захоплювало, тобто про улюблених античних авторів чи принади жіночого тіла, варто було побачити на вивісці чи почути якийсь числівник, й Едвард негайно несвідомо зосереджувався на ньому. Тепер це була кількість років, які Круль пропрацював у магістраті. При цьому Попельський цілковито забув, що хотів запитати того про певну важливу річ. Так чи сяк, портьє треба було чимсь задобрити.

— Перепрошую, пане Круль, — Попельський схилив голову, — і запевняю, що ніхто вас не звільнить з роботи. Це моя провина, я вас ошукав, але ви не винні в тому, що не помітили підробки. Адже раніше ви нічого схожого не бачили! Зате знали, хто я такий. От і повірили мені. Саме так я все поясню вашому начальникові, пану Соммеру. Іще нині. Отож не переймайтеся, пане Круль. Вип’єте кави або лимонаду? Може, сигаретку?

— А відки я знаю, жи то ни голодні кавалки?! — портьє різко підвівся. — Я свій гонор маю. Я ни ошуканець, як ви.

І тоді Попельський пригадав собі, про що хотів довідатися із самого ранку від свого співрозмовника.

— Ви можете дати мені ляпаса, пане Круль, і таким чином мене покарати! — Попельський підхопився й сперся долонями об стіл. — Ну, сміливо, бийте в морду! Не бійтеся! Але перш ніж ви це зробите, скажіть мені дещо. Це може бути неоціненним для мого слідства. Я співпрацюю з поліцією як консультант! — Спантеличений портьє подивився на обклеєну пластирем щоку свого співбесідника, яку той йому підставляв, а тоді важко сів і простягнув руку до портсигара. — Коли я прийшов до архіву, то передусім мав у вас дещо запитати, — із ніздрів Попельського вирвалися два снопи диму. — Я збагнув це сьогодні вранці, коли вас уже не було. Я проваджу певне розслідування. Мушу дізнатися, чи реєстраційні книги переглядав якийсь математик, чи ні. Шукав, як дурний, когось поза архівом, хто брав би книги з вашого відділу... Витратив цілісіньку ніч на ялові пошуки. Мені й на думку не спало цілком очевидне припущення, що поміж чиновниками є той, хто міг би позичати книги потай, без формуляра! А навіть, якби він і заповнив формуляр, то їх однаково викидають до макулатури! Працівник архіву, пане Круль, який знає математику! Скажіть мені, чи є у вас такий?

— Ну, та певне, — портьє примружив очі від диму. — Був такий. Пан Леон Буйко. Він муїй Казі, дочці, значить, уроки давав. Мала ніяк ду рихметики гулуви ни мала...

— А він дуже вбогий? Сім’ю має? Мусить підробляти уроками? — запитав Попельський, пригадавши собі епітет «бідолаха», яким Байдикова окреслювала свого коханця.

— Ну, та бідний він був потому, як си звільнив... Ніхто ни знаї, чого він так зробив...

— Він самотній?

— Так, холостяк.

— Жид?

— А де там... Ви коли чули, жеби мехідрис називався Буйко? То наш... Поляк, значить...

— І найважливіше, — Попельський перевів подих. — Де він мешкає?

— А на Садовницькій.

— На Садовницькій, кажете, на Садовницькій... — вена на шиї Попельського почала пульсувати.

Таке траплялося завжди, коли він відчував наближення розгадки, за мить у його розумуваннях відбудеться злам, і все стане зрозумілим і чітким.

— Де це? — прохрипів він.

— Перепрошую, що мимоволі підслухала, — з вітальні почувся голос Леокадії. — Віднедавна Садовницька офіційно зветься Задвужанська.

Попельський влетів до вітальні, мов вихор. Леокадія, вбрана в хатнє плаття, переглядала «Модну пані». Едвард схопив її в обійми, підніс догори й закружляв із кузиною на руках. Її порожевіле після ванни обличчя пахло кремом. Цілуючи Леокадію в обидві щоки, Попельський уловив легенький аромат тальку.

— Дякую тобі, люба Льодзю! Мені дуже допомогли твої знання львівської топографії!

Ледь спохмурнілий Вацлав Круль стояв на порозі вітальні, готовий піти, і зневажливо дивився на пару, що обіймалася. Леокадія весело сміялася. «Воно й не дивно, що весь Львів каже про них, буцім вони живуть на віру», — подумав нічний портьє.

— А можи, мині би теж належалося «дякую»? — знехотя буркнув він і пішов, не попрощавшись.

VI

Едварда Попельського розбудило веселе щебетання Ренати. «Певне, говорить по телефону з якоюсь подружкою, — подумав він у напівдрімоті, — мабуть, тією жвавою блондинкою, з якою вона мешкала. Певне, домовляються про ménage à trois. А хто в головній ролі? Я сам! Це шаленство, коли тебе вшановують водночас дві жінки!».