Відчув сильне збудження, а за мить — таку саму сильну відразу до самого себе. Лежав у власному ліжку, а в щебетанні, котре долинало з передпокою, упізнав голос рідної дитини.
Підвівся на ліктях і роззирнувся кабінетом. Погляд помандрував по корінцях книжок за скляними дверцятами величезної книжкової шафи. Це повернуло його до дійсності. Сонні любовні марення зникли. Енциклопедії Брокгауза й Оргельбранда були, наче гімн на честь людського розуму. Солідні, оправлені в темні палітурки томи «Thesaurus Linguae Latinae» розповідали йому про безсмертя духовного світу, куди він потрапив, перетнувши поріг станіславівської класичної гімназії. Про найважливіше нині завдання нагадували невеликі підшивки «Deutsche Schachzeitung»: на їхніх корінцях палітурник витиснув шахівницю, що скидалася на магічні квадрати. Так думка про палкий ménage à trois зникла під впливом повіву холодного розуму. Аполлон переміг Діоніса.
Попельський устав з ліжка. Тонка шовкова піжама була мокрою від поту. Вологою очною пов’язкою витер голову, розсунув штори й відчинив вікно. Та в кімнаті не стало прохолодніше, а зміна полягала хіба в тому, що до приміщення вдерся сморід переповненого смітника, розжареного на сонці толю, упереміш із ароматом акації, яка розквітла на подвір’ї.
Попельський випив склянку холодної м’яти, накинув на плечі халат і вийшов до передпокою. Пригорнув Риту, яка стрибала й кружляла, мов дзиґа. Подих малої пахнув льодяниками. Едвард поцілував Леокадію в щоку, вдихнувши її теплі ванільні парфуми. Тоді цмокнув у руку служницю Ганну Півтораніс, від якої линув запах пирога й крохмалю.
Такою поведінкою він хотів приглушити занепокоєння, котре мучило його від самого пробудження, коли голос своєї дитини він переплутав із голосом Ренати Шперлінг.
— Ідіоте, — сказав він собі у ванній, зішкрябуючи бритвою колючу щетину, — зараз ти підеш до підозрюваного, на чию провину вказують аж три речі. Любу Байдикову вбив її коханець, математик, що мешкає на Задвужанській, і якого вона називала «мій бідолаха». Ним може бути Леон Буйко. Далі: він працював у відділі реєстрації населення й міг там безперешкодно переглядати книги в пошуках осіб із гематрією 68. Ти семимильними кроками наближаєшся до вбивці! Зосередься на цьому! Не думай про акробатичні трюки жидівської шльондри, яка перетворила тебе в ліжку на покірну маріонетку!
Останні слова схвилювали його так сильно, що він натиснув пальцем на опух на обличчі. Біль просвердлив щоку і ясна.
«Так мені й треба!», — подумав Попельський. Сів на краєчку ванни, важко дихаючи. Ладен був убити кожного, хто назвав би Ренату Шперлінг «жидівською шльондрою».
Попельський поснідав без апетиту, тоді старанно одягнувся. Убрав нового костюма й кремову сорочку, котру будь-який прихильник традиційних білих сорочок і целулоїдних комірців, що їх слід було носити незалежно від погоди й пори року, вважав би неймовірно екстравагантною. Розстебнув два верхні ґудзики й комір сорочки виклав поверх піджака. Не переймався тим, що у вирізі видніло скуйовджене волосся на грудях. Може, воно й справді виглядало нескромно, можливо, як казала Леокадія, це було ознакою паризьких сутенерів та інших шахраїв, проте ніщо не примусило б його вийти на львівську спеку із шиєю, стиснутою вузлом краватки. Крім того, він не був певен, чи не доведеться застосувати до Леона Буйка силу, у цьому випадку будь-який незручний одяг міг стати зайвою перешкодою. Із шухляди письмового столу витягнув браунінга, який важко ліг у внутрішню кишеню його піджака.
Виходячи з помешкання, підійшов до телефонного столика. Підняв трубку й прислухався до протяжного сигналу.
— Телефон справний, — озвалася з вітальні Леокадія. — Запевняю тебе, вона не дзвонила. Такі, як вона, ніколи не дзвонять. А коли до них телефонує якийсь закоханий дурень, то хвицяють ногами, регочуть від утіхи й показують на мигах подружкам: оце-то сміхота!
— Спасибі за цікаву інформацію, — Попельський роблено посміхнувся. — Тільки зроби ласку й поясни мені, хто тут до кого дзвонить, бо я нічого не збагну. Але зроби це пізніше, бо зараз у мене немає часу вислуховувати твої здогадки...
Вийшов, тихо зачинивши двері. І лише на сходах разом із голосним «Курва його мать!» вилив свій гнів на злостиву кузину.
Була четверта пополудні. Над містом розливалася спека. Біля поштамту Попельський узяв екіпаж. Повіз повільно рухався вулицею Коперника до Воєводської комендатури. Там Едвард наказав візникові почекати, вийшов і за кілька хвилин знову сидів під опущеним дашком. Роздер конверта, який узяв на прохідній, і прочитав інформацію, про яку вчора ввечері попрохав, зателефонувавши Юзефові Лопушнякові:
...Леон Буйко, вулиця Задвужанська 25, кв. 14.
Наказав їхати вулицями Потоцького й На Байках, а тоді зупинитися на Задвужанській метрів за сто від кам’яниці під номером 25. Це був будинок, відокремлений від вулиці залізним парканом і зеленими кущами. Перед ним росли два високі дерева, які затінювали вікна на першому й другому поверсі. На травнику гладка служниця в лляній сорочці без рукавів розвішувала на мотузку випрану білизну, показуючи неголені пахви. Попельський якусь мить придивлявся до неї й слухав куплета, що його надтріснутим від надміру алкоголю й тютюну баритоном наспівував якийсь пожилець першого поверху.
Сюп, Манюсю, музична гра,
Танцюї батярів тьма.
Розплатився з візником, швидким кроком подолав відстань, яка ділила його від воріт й опинився в приємній прохолоді старого будинку. Перед ним бігли сходи, ліворуч засклені двері вели на подвір’я, оточене цегляним непотинькованим муром. Усе докладно оглянув. Тоді піднявся нагору. Квартира номер 14 була на останньому поверсі. Діставшись туди, Попельський кілька хвилин постояв, спираючись на поручні й важко дихаючи. Доведеться ще раз спуститися вниз, щоб перевірити, чи Буйко не вислизне у вікно, глянувши випадково у вічко й перелякавшись.