— Я не вбивав цих жінок, а просто передбачив їхню смерть. Вона закодована в магічних квадратах, які ви, певне, розшифрували, бо як інакше потрапили б до мене? Ви математик! Кому ж іще було б відомо будь-що про когерентні функції? Та... повернімося до справи. Якщо я передбачив смерть цих жінок, то хіба міг не передбачити, що мене запідозрять у вбивстві? Отож я подбав про алібі, яке мені забезпечує панна Шперлінг. Якби ви хотіли це заперечити, довелося б довести, що панна Шперлінг бреше. А якщо ви це доведете, її звинуватять у співучасті. Ви ж бо не хочете, аби панну Шперлінг тягали по судах. Прості логічні висновки, чи не так, mon cher? Крім того, ви не допустите, аби вашу коханку in publico проголосили панночкою легкої поведінки, яка ховається на шафі, побоюючись, що її помітять?
— Про що це він? — Попельський навіть не глянув на жінку, яка продовжувала стояти у дверях. — Яке ж це алібі, панно Шперлінг?
— Весь час я була разом із Леоном Буйком, — чітко проказала Рената, утупивши погляд у підлогу, — весь день 10 квітня й ніч з 10 на 11 квітня, а також день і ніч з 30 квітня на 1 травня.
Це були дати вчинення обох злочинів. Попельський відчував, що його щелепи й досі неначе скуті кригою. Тремтів від холодного поту. Руки дрижали, а підбори черевиків вистукували шалений ритм на дошках підлоги. Він розумів, що за мить Буйко зловтішатиметься його гнівом. Глузуватиме з нього подумки. Кепкуватиме з ревнивого й зрадженого коханця, якому він, Буйко, наставив роги.
Попельському спала на думку єдина можливість достойно вийти із цієї ситуації. Існував простий, радикальний і жахливий метод, аби довести Ренаті, хто тут справжній переможець. Спосіб продемонструвати тваринну перевагу одного самця над іншим. Достатню позначити свою територію сечею й забризкати нею суперника. Підійшов до Буйка, націлився на нього із браунінга й зазирнув глибоко в очі.
— На підлогу!
Коли математик сів на підлогу й важко схрестив по-турецьки товсті ноги, Попельський став на стільці над суперником і розстебнув ширіньку.
— Дивися, що я з ним зараз зроблю, — звернувся до Ренати. — Це мій раб, мій пес!
Але нічого він не зробив. Йому стало зле. Сопучи, як астматик, Попельський повільно зліз зі стільця й сів на нього. Буйко хихотів, Рената Шперлінг дивилася на Попельського. Довго, серйозно й безжально.
— Я закохалася у вас, — тихо мовила вона, — уже давно, ще гімназисткою. Мріяла про ваші сильні руки, ваші вуста. Писала до вас листи, а тоді потайки їх спалювала. Уночі крадькома виходила з дому, щоб постояти під вашими вікнами. Я не могла викликати у вас почуття, не знала, як це зробити. Ви були недосяжним польським професором, а я — сиротою, худою, нервовою єврейською старшокласницею... Я була така самотня в цьому проклятому місті, вчительки мене принижували, подруги з гімназії ненавиділи...
— А тепер ти вже навчилася альковних премудростей, га? — Попельський гірко всміхнувся. — Уже знаєш, що зробити, аби мужчина в тебе закохався? Це неважко. Коли така лялечка, як ото ти, затріпоче віями, чоловіки вже за мить мріють лише про одне: щоб стати твоєю підв’язкою.
— Я розповім вам про свої останні тижні в Страшні, — Рената мовби не чула цих слів. — Граф Бекерський годинами грюкав у двері моєї кімнати. А тоді, знаючи, що я перелякано дивлюся в шпарину від ключа, вдовольняв себе, стогнав і спускав на мої двері. Зустрічаючи мене в коридорі, миттєво витягав своє причандалля й силкувався увіпхати мені в долоню. Того дня, коли зникла його мати, графиня Бекерська, скинув штани, схопив мене за волосся й примусив стати навколішки. Але зганьбити мене не дозволив камердинер Станіслав. Він відіпхнув графа, а я втекла. Тоді російські бандити зв’язали Станіслава, а граф посмугував йому обличчя шпіцрутеном. Того ж таки дня лісник із Пукова таємно відвіз мене мотоциклом до Рогатина. До Львова я дісталася потягом. Там оселилася в Маріанни Столецької на вулиці Лінде. Я товаришувала з нею ще відтоді, як вона перебувала в Стратині як компаньйонка пані графині. У Львові я відшукала вас в університеті, прийшла на лекцію й благала, аби ви знайшли графиню. Але ви відмовилися. Через тиждень я вирішила повернутися до Стратила по свої речі. Від Станіслава, з яким ми часто спілкувалися по телефону, я знала, що нічого поганого зі мною того дня не станеться... У графа відбувалися дводенні політичні збори членів Національної партії, на яких його мали висунути кандидатом у депутати до сейму від львівського округу. Тож я зробила так, як планувала. Дорогою до Стратина зустріла вас на вокзалі в Ходорові. А тоді над річкою трапилося те, що трапилося... Так я жила. Серед болю й ганьби...
— Це неймовірно, ха-ха! — Буйко демонстративно зареготав. — То ви нею над цією річкою оволоділи?
— Я повернулася до Львова, на Лінде, — спокійно продовжувала Рената. — А там одного дня з’явився граф Бекерський. Маріанна Столецька віддавна була його утриманкою. Він відвідував її, коли господині не було. Я не знала про це, доки не побачила його в нашому помешканні. Навіть найближчі подруги приховують одна від одної брудні таємниці... Отож, Бекерський прийшов, був дуже люб’язний, пропонував мені фінансову допомогу. Я перелякалася, втекла й розшукувала вас. Лише ви могли мені допомогти... Знайшла вас у цій жахливій кнайпі, здається в Гутмана, так? Ми пішли до séparé, де мій коханий учитель, пан професор Попельський перетворився на ненависного переслідувача, графа Бекерського. Мій шляхетний джентльмен кинувся на мене й запхнув лапи під сукенку. Що мені залишалося робити? Довелося поїхати на Задвужанську, — вона кивнула на Буйка, — до цієї тварюки...