Числа Харона - Страница 56

— Ну-ну, не перебільшуй, люба, — математик вищирився в посмішці. — Не так уже й погано тобі тут було...

— У мене ніколи не було нічого спільного з ним, повірте, він сам перелякався, коли я, щоб захистити себе, сказала йому, що перебуваю під вашою опікою, — Рената анітрохи не підвищила голосу. — Я познайомилася з ним раніше, того дня, коли зникла графиня Бекерська. Він розмовляв із графом, мене теж розпитував про неї. Залишив візитку, щоб я зателефонувала до нього, якщо про щось довідаюся. Ця візитка весь час була в моїй торбинці... Візитка з адресою... Я витягнула її в кнайпі Гутмана... Тоді це була єдина відома мені в місті адреса... Я могла прийти лише сюди...

— Бачите, що може наробити дурна візитка? — Буйко весело реготав, поли халата розкрилися, і він ляскав себе по синюватих стегнах. — От і прийшла залякана дівчинонька, — знущався він. — У розпачі, проте все-таки спокуслива...

— Ця збочена тварюка, — Рената продовжувала вдивлятися в Едварда, — сказала, що дозволить мені переночувати за однієї умови: якщо загіпнотизує мене, і я підтверджу його алібі. Я погодилася. Гіпноз не подіяв.

— Ти спала як забита! — вигукнув Буйко.

— Я провела в нього на канапі одну-єдину безсонну ніч, а вранці повернулася до Маріанни Столецької. Бекерський саме вийшов у якихось справах. Тоді прийшли ви із квітами й перепросинами. А далі вам усе відомо. Романтичний вечір, тоді чудовий ранок у помешканні цього дивака Шанявського, а тоді я, налякана нападом вашої хвороби, знову втекла до цієї тварюки... Куди мені було піти? До Маріанни, яка була графовою коханкою? До вас? Більше я нікого не знала... Про мою дружбу з гімназичними подругами, — вона знущально засміялася, — я вже вам розповідала, зрештою, вони повиходили заміж... Мені треба було десь зупинитися, усе обдумати... Я боялася вас, вашої хвороби, боялася всього світу... І знову сюди прийшла. Він пообіцяв, що більше мене не чіпатиме. Навіть був до мене добрий. Прохав про ще одне алібі. Тепер ви все знаєте... — Вона швидко підійшла до Попельського й поцілувала його в губи. — Не відштовхуй мене, Едварде, — прошепотіла. — Я зроблю для тебе все, що хочеш! Можеш мене взяти навіть тут, у спальні! Я належу тобі, Едварде! Я відмовлюся від цього алібі, але не треба зараз про це! Не хочу зараз думати, хочу лише тебе... Обдарую тебе дечим...

Вона стала навколішки й вдивлялася в нього. Її зелені очі потемніли.

— Учора вранці ти вже мене дечим обдарувала, — озвався нарешті Попельський. — Твій щедрий дарунок — це сифіліс від Люби Байдикової via Леон Буйко.

Рената Шперлінг підвелася, а тоді ледве витягла зі спальні важку валізу. За мить на сходах застукотіли підбори її туфель.

VIII

Попельський відчув, що піт припинив стікати йому по спині. Зняв сорочку, засунув руку під мокру пов’язку й носовичком витер, незважаючи на біль, тверді струпи й рани, які ще не загоїлися. Підійшов до крана й налив собі води. Тоді закурив сигарету й кілька хвилин придивлявся до свого противника.

— Її більше немає, Буйко. Зникло ваше алібі, невідомо де...

— Ще повернеться, запевняю вас, — математик знову загорнувся халатом. — Вони завжди повертаються.

— Не повернеться й не буде жодного алібі, — Попельський сів за стіл. — А тут залишилися ви, із цими магічними квадратами, — постукав по картках пальцем, — які я назвав би трохи по-іншому. Мовою закону це докази вчинення вами злочину, Буйко. Ви вбили Любу Байдикову та Лію Кох, і я вас за це заарештую. І посаджу до цюпи, а там вкину до найтемнішої камери, де кишить від тарганів. І знаєте, що я тоді зроблю? Я залишу вас там надовго, і взагалі не буду вами займатися!

— А що ви в цей час робитимете? — Буйко продовжував посміхатися. — Коли я влаштовуватиму тарганячі перегони?

— Я розшукаю твоє алібі, — Попельський задоволено затягнувся сигаретою. — Знайду Ренату Шперлінг і поговорю з нею. Кількох хвилин мені цілком вистачить. А вона заперечить оцю свою дурнувату лічилку, — Попельський передражнив дівчину тонким голосом, — мовляв, «такого й такого числа я була з паном Леоном Буйком et cetera». А якщо мені недостатньо буде кількох хвилин, аби переконати Ренату Шперлінг, я присвячу цьому декілька днів, можливо, тижнів чи місяців... Але зрештою твоє алібі лусне.

— Дуже вже ти впертий! — математик з якоюсь зловтішною посмішкою теж перейшов на «ти».

— Це невідповідний епітет, Буйко, — Попельський кілька разів крутнув на пальці каблучку. — Дуже невідповідний. А знаєш, яке слово буде найточнішим? Грецьке triops. Воно перекладається «той, що має третє око». Це я. Я не роззираюсь навсібіч, іду лише туди, куди дивиться моє поліцейське око. А воно каже: «Убив математик? Він перед тобою! Замордував збоченець? Збоченець перед тобою! Злочинець надсилав магічні квадрати, у яких зашифрував інформацію про вбитих жінок? У шухляді письмового столу математика знайдено саме ці квадрати! Чого ж тобі бракує? Нічого!» — Едвард перевів подих після свого монологу. — Що ж, одягайся, Буйко, і не намагайся мені тут коники викидати! Пам’ятай, я весь час спостерігаю за тобою своїм третім оком.

— Ти віриш цій курві, що я збоченець? — чоловік сидів непорушно. — Віриш, що в неї зі мною нічого не було? Хочеш, аби я довів тобі, що звивалася піді мною, як сучка? Скажу тобі, що вона найдужче любить у ліжку, і тоді сам зрозумієш,, чи я брешу, чи кажу правду! Вона любить, коли їй упихають...

Попельський підвівся й схопив Буйка за ріденькі кучері, які росли обабіч його чола. Смикнув математиком так сильно, що замалим не підняв його в повітрі, притягнув до письмового столу, а тоді гепнув обличчям об гладеньку поверхню.