Прошивайте, Паничу!
Попельський склав листа й запитально глянув на воєводського коменданта, інспектора Чеслава-Пауліна Грабовського. Той замислено постукував пальцями по масивному письмовому столі й дивився на засклені дверцята книжкової шафи, заслонені ізсередини світлими фіранками.
— Цього листа було знайдено під час обшуку камери Юзефа Бекерського, — озвався нарешті комендант. — Уся Польща цікавилася його гучним процесом. А ви, пане комісаре, виступили на ньому в ролі головного свідка обвинувачення. Прочитавши цього листа, будь-хто зрозуміє, що інший свідок, Станіслав Вйонцек, дав неправдиві свідчення. Який-небудь прискіпливий адвокат, котрий захоче розголосу, може знову розворушити всю цю справу, і це кине на вас підозру... Якщо один свідок збрехав, то це може зробити й інший, тобто ви... Хто переконав Вйонцека свідчити неправдиво? Може, пан Попельський? — запитає який-небудь перодряп і напише про це в газетах! Вас звинуватять! Так! Похмура підозра... Яка впаде й на всю поліцію... Що ви на це скажете, пане комісаре?
— Я заперечу всі звинувачення, пане коменданте, і преси, і суду, — коротко й по-військовому відповів Попельський, а тоді повільно додав: «Навіть повторний процес...».
— Новий процес нікому не потрібен, — Грабовський кинув олівець, і той покотився блискучою поверхнею столу й зупинився біля стійки для листів. — Зокрема представникові пенітенціарних служб, начальникові в’язниці, панові Арнольдові Пясецькому... Нікому не до вподоби, коли в нього в камері вішається в’язень...
— Хвилиночку, — Попельський потер очі. — Я щось не зрозумів... Хто повісився в камері? Вйонцек? Він сам пише, що йому бракує мужності...
Грабовський уважно глянув на Едварда, проте обличчя комісара залишилося непроникним.
— Сьогодні вранці в камері повісився Бекерський. У нього знайшли листа від Вйонцека, — сказавши це, комендант підвівся й почав походжати кабінетом, заклавши руки за спиною. — Може, ви поясните мені це самогубство? Може, йому хтось допоміг? Той, кого він принизив? Руками інших в’язнів, га?
— Ніхто не любить чванькуватих аристократів, — буркнув Попельський.
— Мовчати! — гаркнув Грабовський і забігав довкола столу.
За дві хвилини зупинився й схопив Вйонцекового листа, клацнув запальничкою й дивився, як папір у попільничці перетворюється на сірий попіл.
— Нове розслідування нікому не потрібне.
— Найважливіше, що ми напевне посадили винуватця. І він отримав заслужену кару, — усміхнувся Попельський.
Комендант суворо глянув на свого підлеглого й мовчки вказав йому на двері.
Осло 1988
Камери рушили. Телеведучий Сверре Осланд дивився на свого співрозмовника зі зростаючою неприязню. Йому забракло слів, забракло запитань, проте аж ніяк не тому, що він уважав щойно побачений фільм надто цікавим, а історію захоплюючою, бо це було зовсім не гак. У голові була повна порожнеча, Сверре не знав, чим заповнити останні секунди програми. Не відав, про що запитати гостя, аби вразити глядачів влучним слівцем, приголомшити вченими висновками, розважити каламбуром чи дотепом. Він проклинав помічників, які мали йому докладно розповісти про фільм, а замість цього підсунули заяложену інформацію про Польщу й поляків. Камери гули. Треба було щось говорити. Не можна працювати телеведучим, якщо не можеш вчасно здобутися на слово.
— Вам сподобався фільм, пане професоре?
— Непоганий, — відказав математик і стиснув вуста.
— Певне, він вас неабияк вразив, — посміхнувся Осланд. — Ви мовчите, а нам завжди важко спромогтися на якісь слова, коли ми виходимо з кінотеатру після фільму, який нам особливо припав до душі.
— Можливо, — професор почухав литку.
Знову кілька секунд тиші.
Осланд глянув на годинник. Здається, настав час поставити останнє запитання.
— Скажіть, а теорію чисел Харона, — Сверре заздалегідь радів, передчуваючи розлогу відповідь ученого, — вдалося потому розвинути, чи вона так і залишилася черговою нерозгаданою гіпотезою?
Професор почав сміятися. Широко роззявив рота, щоб перевести подих. По щоках стікали сльози. Він ляскав себе по колінах, на яких напнулися старі вельветові штани. Зірвав із шиї фіолетову хустку й аж заходився реготом.
— Та це ж справжній скандал! — гаркнув він раптом. — Ти запрошуєш мене до студії з нагоди отримання мною королівської премії Абеля й навіть не цікавишся, за що мені її вручено! Шановні пані та панове, — глянув він просто в камеру, — я отримав цю премію за дослідження так званих шумних чисел, відомих як числа Харона. Тепер можу прочитати будь-яку інформацію про будь-яку людину, вміщену в цій зливі літер. Я можу занурюватися в ній, виловлюючи людські життя. Декілька формул і перетворень, кілька хвилин роботи комп’ютера і я знаю, коли ця людина страждатиме й коли помре. Я володар людських доль!
Він підвівся й витер хусткою лисину. Фіолетовий шовк зашелестів на чорній волохатій родимці, обриси якої нагадали Осландові італійський чобіт.
— Дякуємо вам, професоре Шперлінг! — прошепотів він поблідлими губами.
Закінчено у Вроцлаві
15 липня 2010 року о 14:53
вул. Бальоиова — вул. Гайдамацька
вул. Бернштайна — вул. Ш. Шолом-Алейхема
вул. Браєровська — вул. Б. Лепкого
вул. Вагова — вул. Вагова